Мало хто навіть із професіоналів пам'ятає сьогодні цей факт, тому нагадаю: 30 травня 2005 р. міністри закордонних справ Грузії та Росії (після майже десятирічних переговорів!) підписали спільний документ щодо виведення з території Грузії двох російських військових баз. Останній російський солдат мав залишити Грузію в 2008 році.

Натомість Кремль спровокував бойові дії: в ніч з 7 на 8 серпня російські війська вдерлися на територію суверенної країни через Рокський тунель, а 9 серпня росіяни відкрили «другий фронт» в Абхазії. Як відреагував на цей виклик цивілізований світ? Майже ніяк.

У кожному разі в арсеналі таких структур як ООН, ОБСЄ, Рада Європи, Європейський Союз, НАТО не знайшлося аргументів, які б змусили Москву бодай замислитися над скоєним. Нинішня агресія проти України стала можливою, зокрема, й завдяки цьому чиннику.

Які висновки можна зробити з наведеного факту? По-перше, Росія діє, виходячи з власних інтересів (як їх розуміє її верхівка), не зупиняючись при цьому перед порушенням норм міжнародного права та взятих на себе зобов'язань.

Українським дипломатам, які сьогодні відповідають за відносини з Росією, варто було б укласти й оприлюднити для української і міжнародної громадськості перелік двосторонніх та багатосторонніх угод, порушених Росією внаслідок агресії в Криму. Щоб ні в кого не залишалось ілюзій і всім було зрозуміло, що Росія поводиться як країна-бандит, якій не можна вірити.

По-друге, виходячи з цього, будь-які переговори з Росією бажано вести за участі міжнародних посередників. Як на мене, це могла б бути ОБСЄ.

По-третє, цілком очевидно, що єдиним аргументом в розмові з Росією може бути лише сила – притому не обов'язково військова. Йдеться про пошук і застосування таких дій, які б зупинили експансію. Не мною першим сказано, що Путіну потрібен не Крим, а вся Україна! Тому нова українська влада повинна дати сама собі та суспільству чітку відповідь: чи дозволить вона Путіну «ковтати» щось іще після Криму. Володимира Путіна зараз часто порівнюють з Гітлером у сенсі їхньої «біснуватості». Я би змінив акцент на інший: Путіну, як і Гітлеру, не можна потурати. Це лише збільшує його апетити.

В 2000-2005 рр. мені довелося працювати заступником директора та директором департаменту Виконкому СНД в Мінську за квотою України, в 2006-2007 рр. – заступником директора Першого територіального департаменту МЗС України (а це відносини з Росією та СНД). Можу однозначно стверджувати: Помаранчеву революцію в Україні Путін сприйняв як особисту поразку. І, поза сумнівом, наступне десятиліття було реваншем за ту поразку при фактичній бездіяльності тодішньої української влади.

Цілком згоден із Вікторією Сюмар (журналіст, медіа-експерт, а нині заступник РНБО) у тому, що Україну «здавали» власне впродовж усіх років її незалежності. Але в критичний для самого існування держави момент, не можна, за прикладом Азарова, валити все на «папєрєдніков». І в цьому сенсі виникає чимало запитань. Стосуються вони тих дій, які не були зроблені або були зроблені зі значним запізненням.

Це і введення візового режиму з Росією, і вихід із СНД (як свого часу вчинила Грузія), і припинення діяльності в Україні російських ЗМІ. Вдумаймося лишень: у Києві досі поширюються брехливі «сусідські» ЗМІ і наші громадяни залишаються під впливом Кремля, їм нав'язується ворожа точка зору на події!

Те саме стосується і безборонного розповсюдження таких начебто «вітчизняних» видань як «Вєсті» (хоча всім добре відомо, чий це проект) і продовження трансляції не лише російських теле- та радіоканалів, а й російських фільмів, розважальних програм тощо на наших телеекранах. Це вже на «папєрєдніков» не спишеш. Влада повинна усвідомити сама і пояснити громадянам: путінська Росія за  своєю природою ворог нашої державності!

Що можна протиставити агресії? Передусім треба стовідсотково використати ситуацію, хоч би якою драматичною вона не була. Відомо, Полтавська битва, що так трагічно вплинула на долю України, мала абсолютно протилежні наслідки для Швеції та Росії: перша позбулася імперського чванства і стала на шлях демократичного розвитку, друга – навпаки – загрузла в болоті загарбництва, з якого не виборсалася досі.

Видатний колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес, якого мені пощастило багато перекладати, любив повторювати одну тезу: «Єдине, що може протистояти людській самотності, це людська солідарність». Те саме стосується і держав. Задача української дипломатії сьогодні переконливо довести світові хижу сутність путінської Росії, яка не спиниться на Україні, як не спинилася на Грузії.

Сьогодні агресію проти нашої країни підтримують 80% громадян РФ. Відтак санкції мають стосуватися не сотні чиновників, а всіх! Громадяни Росії не повинні їздити на навчання чи відпочинок до країн ЄС та США, які чимало з них до того ж поливають брудом. Ніяких гастролей, фестивалів, спортивних змагань ні в Росії, ні за участі її представників!

Гуманітарна сфера дуже чутлива. Росії і всьому російському треба оголосити бойкот. Країнам Європи слід переглянути списки росіян, які володіють у них нерухомістю або бізнесом, якщо в перспективі вони не хочуть російського спецназу на своїй території та російської як другої державної, скажімо в Іспанії, де громадяни РФ безборонно скуповують маєтність.

Окреме запитання до Литви стосується т.зв. «Калінінградського» транзиту. Світ мусить зрозуміти, що Україна  (вкотре в своїй історії) заступила шлях варварству. Битва за Україну  - це не тільки наша справа, це конфлікт світоглядів та цивілізацій.

Інша задача  - виключення, призупинення членства чи позбавлення права голосу Росії в міжнародних організаціях, зобов'язання перед якими вона порушила агресією проти України. Санкції, в тому числі економічні, повинні змусити громадян Росії переосмислити свою позицію – лише тоді вони будуть дієвими.

Повторюся: Путін розуміє лише аргумент сили! Заяви про те, що Україна не розглядає питання вступу до НАТО та не збирається відновлювати арсенал ядерної зброї, відмову Олександра Турчинова підписати скасування Закону Ківалова-Колесніченка Кремль однозначно трактуватиме як слабкість і нахабнішатиме ще більше. Це не та позиція, з якої слід вести переговори з Москвою.

Нагадаю: Крим до складу України увійшов як область, статус автономії одержав всупереч здоровому глузду (тому що всі автономії в світі національні, а кримська – географічна, бо немає такого народу кримчани) вже в складі України! І  що це дуже допомогло? Те саме стосується мови: Україна – унітарна держава, на відміну від федеративної Росії, де тим не менше державна мова одна і питання другої на порядку денному не стоїть. Намагання Росії висловлюватися з цього приводу слід рішуче припиняти. Суверенітет не є предметом переговорів!

Звичайно, в цей критичний момент я волів би бачити на чолі МЗС одного з двох колишніх міністрів – Бориса Тарасюка чи Володимира Огризка, але розумію, що це за нинішніх обставин неможливо. Перший нізащо не відмовиться від членства України в НАТО, а другого в 2009 році усували з посади спільними зусиллями ПР та БЮТ.

І тут перед партією влади, якою сьогодні де-факто став БЮТ, постає дилема або відійти вбік, або брати відповідальність на себе. Доля країни важливіша за результат президентських виборів.