Після трьох місяців на Майдані я вирішив поїхати у Крим.

Розумів всю небезпеку поїздки, проте знав, що я там потрібен.

Будучи вже у Криму мав можливість багато про що подумати. І намагався скласти в голові все, від перших днів.

Майдан. Зима пройшла наче кілька днів. Без сумніву, вона була кращою за всі, що я пам’ятаю. Хоч і дуже боляче це усвідомлювати.

Найбільше думається про поранених і вбитих.

Не виходить із голови Жупник. Львів'янин Андрій Жупник - із числа перших поранених у Маріїнці. Йому відірвало частину руки. Я знав, що він живий, але вже без руки. І це мені не давало спокою.

Перед очима пропливають труни із загиблими героями. Їх засліплюють то сльози, то світло ліхтариків чи мобілок.

Важко на душі за ними.

У день розстрілів ще зранку, майже до самого Майдану, лилися ріки крові. Сотні поранених, десятки вбитих, тисячі покалічених.

В голові перенасичення думок, в очах мутніє від сліз, у горлі ком.

Особливо боляче згадувати як носили десятками загиблих.

Там були мої ровесники, а деколи і молодші за мене.

Жовто-блакитний стяг прикривав тіла. І це так символічно, адже вони загинули саме за бажання бачити його майоріння над батьківщиною.

Скривавлений, просякнутий вольним духом і жагою перемоги, тепер він покриває чиєсь гаряче серце. Хоч воно не б’ється, але ще живе, і житиме вічно.

Згадуючи, питаю себе подумки:

- Чи моє не таке гаряче? Що мені завадило лежати поруч?

Важко дихається, не можу набрати в груди повітря.

Розумію, що сам не менше хотів тієї свободи, і готовий був на все заради неї.

- Але чому не я?

Я не хотів померти, але вони ж також не хотіли.

Перед очима, вже заплаканими, усмішка донечки. Мабуть Бог хотів інакше.

Саме у Криму, я почав радіти з того, що Жупник таки залишився у 15-й сотні, а не перейшов до Небесної. Якби не рука, він би точно був у числі перших на Інститутській, точно захищав би і виносив поранених. І не факт, що вижив би.

Його приклад боротьби надихав мене не раз за час Майдану. Хоч він і сотник, але завжди був в перших рядах, і завжди пам’ятав про своїх людей. Він борець та ідеаліст, якому місце серед героїв. Однак мало хто знає його історію.

У кримські дні я зрозумів: не варто шкодувати, що не кинув камінь чи коктейль на Майдані, адже наша зброя б’є куди прицільніше і у рази сильніше.

Коли знаєш, що твоїми світлинами світові видання ілюструють статті і увесь світ бачить, що робиться тут - розумієш, що це справді потрібно.

Автомат в руках окупанта порівняно з можливостями мого фотоапарата - ніщо. І окупанти це розуміють, тому, на щастя, окрім нецензурного жесту в мою сторону нічого більше видати не можуть.

Таких відчайдухів, як я, які жертвували своїм здоров’ям і навіть життям бігаючи із камерою на Майдані і продовжують це робити зараз, було немало. Дякую вам всім.

Наша робота багатьом "воякам" була незрозумілою. Дехто навіть нервувався нашою присутністю.

Найбільше непорозумінь було у часи перемир’я чи по завершенні боїв. Тоді кожен ставав героєм, і хотів інших навчити того ж героїзму. Але тих героїв мабуть не було на барикадах під обстрілом. Ті, що були, - нашу роботу розуміли.

У Сімферополі одне із наших авто обстріляли "асвабадітєлі". Проте наступного дня, разом з активістами, ми привезли на "Ольшанського", та інші заблоковані кораблі в Донузлаві, допомогу.

З думкою, що не здамося, поїхав до Києва.

Київ. Кінець березня. Люди у начищених одностроях і бронежилетах бігають містом і намагаються донести всім свою дуже важливу думку щодо нових тарифів, нових міністрів, нових течій і рухів.

З’явилися нові сотники і сотні. Раніше я їх не бачив - ні у грудні, ні у січні та навіть у лютому.

Де ж вони були коли Жупнику відірвало руку в Маріїнці? Де були ті сотні, коли треба було чергувати нічним Києвом та протистояти ментам? Де були коли розстрілювали на Інститутській чи на Грушевського?

Може вже у тих нових одностроях поїдете втихомирювати донецьких чи харківських сепаратистів? Мабуть, таки ні. На Майдані красуватися і заяви робити куди цікавіше.

Такі герої багато говорять і тільки. Сподіваюся, що черга "вбити Януковича в собі" ще прийде і до них.

Є інші.

Сотні і може навіть тисячі поранених - у когось нема руки, хтось втратив ногу, а хтось ніколи не зможе бачити.

Ще тисячі віддано боролися за їх життя.

Десятки тисяч готували їжу, будували барикади, носили бруківку, тримали щити, приносили останні 100 гривень допомоги чи просто підвозили шини на Майдан.

Військові, які не зрадили присязі.

Журналісти, які у критичні моменти залишали камеру чи мікрофон, і брали до рук носилки, щоб перенести пораненого чи після денної зміни на стрічці новин йшли у медпункт допомагати.

Тисячі жінок і матерів, що молилися за нас всіх.

Кожен із них також є героєм.

Кожен, хто поборов у собі страх, хто показав мужність і хто змінився. Кожен з них герой, хтось більше, хтось менше.

Знову згадую Жупника. Для мене він приклад. Щоразу коли тиснутиму йому руку, нажаль не ту, яку хотів би потиснути, віритиму, що тисну руку всім, хто пожертвував собою заради інших - вони і є ті справжні герої.

Слава героям! Слава Україні!