Натовські військові бази – під російським кордоном: психоз для Путіна чи «заспокійливе» для України?

Тільки-но Україна, навіть гіпотетично, може наблизитися до НАТО, у Путіна стається новий приступ «НАТОфобії».

Один з «пунктиків» Путіна, щоб нібито призупинити агресію щодо України, це наша відмова від вступу до ЄС і НАТО. Але фокус полягає в тому, що будь-які поступки терористам і агресорам зазвичай погано закінчуються для тих, хто поступається. Крим – захопили, Луганськ, Донецьк, Харків – розхитують сепаратисти й різні ФСБшні диверсанти.

Путін зупиниться лише тоді, коли Україна перестане існувати як незалежна держава. Це треба сприймати як аксіому й із цього виходити, вибудовуючи відносини із Кремлем.

На «хотєлки» Путіна про відмову від НАТО потрібно діяти асиметрично й готуватися до інтеграції в Альянс.

До речі, українці на загрозу вже відреагували: у грудні 2012 тільки 19% українців підтримували вступ до НАТО, зараз – 28%, і позитивна динаміка зберігається. Це найвищий рівень підтримки за всі роки незалежності – гріх не скористатися.

Позаблокова мішень

Теперішній позаблоковий статус для України – це те саме, що Росія нам пропонує в заяложеній обгортці федералізації. Це ніщо. Україну ніхто не визнав як позаблокову державу й не визнає. Причому в міжнародному праві використовується термін «нейтральний статус».

А «позаблоковість» – це креатив Кремля спеціально для Януковича, уведений в українське законодавство в 2010 році, для того щоб послабити національну безпеку України.

Якби Україна хотіла бути нейтральною державою, то бюджети на оборону повинні бути збільшенні в рази. Натомість вони зменшувалися, а армію роками розкрадали. Тому збройні сили України й виявилася в такому плачевному стані.

Зараз ми опинилися перед серйозною дилемою – що Україні робити далі. Адже ми не можемо бути нейтральною державою, і ніколи нею не будемо. Деякі розповіді й порівняння України з нейтральною Швейцарією, більше нагадують «брєд сивої кобили».

Позаблокова Україна – це найзручніша мішень для агресора-сусіда, який хоче залізти через паркан.

Натівський мезАльянс

Один за всіх і всі за одного – цей принцип є найбільшою цінністю для учасників НАТО. Причому, потенціал країн, що входять до блоку, різний. Однак переваги від членства – однозначні.

Усі країни останніх двох хвиль розширення ЄС спочатку ставали членами НАТО, потім – членами ЄС. Економічні вигоди йдуть слідом за безпекою. Саме така логіка іноземного інвестора.

Скептики кажуть, що Україна не готова до вступу до НАТО. Або ж – у НАТО не можна вступити з невирішеними територіальними суперечками. І перше, і друге в ситуації з Україною не відповідає дійсності.

Перед вступом до НАТО Україні потрібно виконати План дій щодо членства. За свою історію прийнамні двічі Україна була за крок від його підписання.

Історична довідка.

– Вступ до НАТО як зовнішньополітичний пріоритет України на рівні закону з'явився ще в 2003 році, коли було ухвалено закон «Про основи національної безпеки України».

– У 2006 році НАТО було готове підписати з Україною План дій щодо членства. Однак тодішній «новоспечений» прем'єр Янукович, якого реанімував із політичного забуття Ющенко, у перший же приїзд до Брюсселю зірвав ці плани.

– У 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті вже Україна готова до ПДЧ. Але тоді підписанню завадило занадто активне російське лобі, яке знайшло необхідні «аргументи» для зриву цього процесу.

– У 2010 році Віктор Янукович уже в якості президента перекреслив цю перспективу й закріпив у законодавстві на вимогу Кремля так званий «позаблоковий статус».

«Враг у ворот»

«Не те головне, скільки ваги в бойовому псі, а скільки в ньому бойовитості»? – казав Дуайт Ейзенхауер. Це прямо стосується українського війська. Саме за таким принципом необхідно реформувати збройні сили України.

Якщо ми хочемо менше витрачати на «оборонку» і мати більше безпеки, тоді варіант один – вступ до НАТО.

Перед тим як дискутувати на тему готовності чи неготовності країн-членів НАТО прийняти Україну, нам самим потрібно виконати власне домашнє завдання.

І перше, що необхідно здійснити – це відновити на законодавчому рівні курс на членство в НАТО як стратегію зовнішньої політики. Відповідний законопроект №4354 у парламенті зареєстровано, є позитивний висновок науково-експертного управління. Не бачу причин для зволікання в його прийнятті.

А що стосується НАТО, то його представники мають зрозуміти таку річ.

Проблема збройної анексії Криму – це не питання двосторонніх відносин між Україною й Росією. Це проблема всього світу й, до речі, тест на профпридатність «сильних світу цього». У тому числі – серйозний виклик для самого НАТО.

Тому, важко не погодитися з Лехом Валенсою: «Якщо НАТО віддає Україну Путіну, то що це за НАТО? Давайте подивимося, чого НАТО варте».