Після російського вторгнення в Крим хотілося вірити, що і українська влада, і пересічні громадяни зробили висновки з тих подій і більше не допустять подібних сценаріїв. Проте не встигли виїхати з півострова українські військовослужбовці та студенти, які не хочуть мати нічого спільного зі ставлениками Кремля, як захоплення будівель обласних адміністрацій та сепаратистські мітинги з новою силою накотилися на східні та південні області України.

Чому щоденні звіти силових структур про затримання російських агентів не стали запорукою припинення сепаратистських акцій? Чому знову якісь невідомі люди зі зброєю захоплюють адміністративні будівлі і вивішують прапори чужих країн?

Чому вони не притягнуті до відповідальності? Чому хтось запрошує на територію України армію іншої держави? Якщо попередні запитання варто адресувати представникам владних структур і правоохоронних органів, то останнє – стосується власне тих людей, які іноді щиро, а іноді – за певну грошову винагороду, готові на будь-яких мітингах проповідувати розкол України.

Зрештою, якщо хтось має бажання жити в Росії – то жодних проблем з переїздом до сусідньої держави нема. Але запрошувати чужу армію, мінувати будівлі і захоплювати заручників – вибачте – це вже занадто.

Якось надто по-російськи все відбувається. Саме для сусідньої держави характерні теракти, вибухи, захоплення заручників. В Україні такого ніколи не було і в принципі не може бути, судячи з ментальності.

Архетип українця – образ «доброї, ласкавої, родючої Землі». Саме цей архетип є основою світоглядної толерантності українців. Він і пояснює відсутність агресивності у світосприйманні. Українці і в західних, і у східних областях не є завойовниками та руйнівниками. Ментально українці в усіх регіонах налаштовані на створення.

Тому всі ці сепаратистські акції у Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі так сильно видають руку Кремля. Нехай російська пропаганда скільки завгодно говорить про братськість України й Росії, але ментально ми різні. Українці й росіяни мають різні архетипи, які визначають поведінку, погляди, світогляд.

Саме відмінність світоглядних засад між двома народами ми найбільш яскраво спостерігаємо впродовж останніх декількох місяців. Україна не хоче війни. Жоден з пересічних громадян і у Львові, і у Донецьку не бажає, щоб гинули молоді хлопці, залишались сиротами діти, самотньо старіли матері.

Власне це і є об’єднуючим фактором для України. Україна єдина. Нам нема чого ділити. Кожен з нас і в мегаполісі, і в маленькому селі бажає одного й того ж самого – щоби можна було прогодувати родину, щоб в оселі лунав радісний дитячий сміх, щоби було безпечно ходити вулицями, зрештою, жити і працювати. Це природні потреби кожної людини в Україні.

Піраміда потреб Маслоу, як завжди, залишається актуальною. Замисліться на хвилинку, чи стане Вам жити краще, якщо розвалити країну, якщо будете їздити до батьків не в сусідню область, а в іншу державу з усіма наслідками?

Чи буде дешевший хліб, чи зможуть діти отримати якіснішу освіту, чи буде забезпеченою старість батьків, якщо поутворювати низку окремих республік, які не визнає цивілізований світ? Подивіться на приклади Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії. Звісно, на чужих помилках вчаться не так ефективно, як на своїх. Але ж така помилка може стати фатальною. То краще її не припускатися.

Саме час згадати пророчі слова Тараса Шевченка: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо Вам буде!», «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!», «Подивіться на рай тихий, на свою країну! Полюбіте щирим серцем Велику руїну! Розкуйтеся, братайтеся!».

Ще раз підкреслю, нам, українцям, нема чого ділити і через що воювати між собою. Українці взагалі ніколи не були войовничою нацією, на відміну від росіян.

Зараз на території України розгортається чужий розкольницький сценарій. Ми можемо протистояти його реалізації тільки, якщо не будемо підігрувати в цій грі. До речі, на руку кремлівським агентам грають не тільки проросійські сепаратисти, а й надто агресивні політики з різних таборів, котрі силою кулаків змушують когось писати заяву про звільнення чи доводять свою думку.

Справді гідну позицію необхідно доводити з парламентської трибуни і за столом переговорів, але аж ніяк не бійками у приміщенні органів влади й державних установ.

Не потрібно вкарбовувати війну до нашої підсвідомості. Це не властиво для нашого світогляду. Українці всіх областей незалежно від політичних поглядів, статків і займаних посад, мають показати, що не є маріонетками театру кремлівського Карабаса-Барабаса.