Здається, у вихорі небезпечних для самого існування держави подій і тривожних повідомлень про дії сепаратистів, практично ніхто в Україні не згадав, що 12 квітня – це Всесвітній день авіації та космонавтики, або, якщо дотримуватися схваленого ООН у 2011 році формулювання, Міжнародний день польоту людини у космос.

А тим часом цей день далеко не чужий для українців: Юрій Кондратюк (Шаргей), Сергій Корольов, Валентин Глушко, Михайло Янгель, Володимир Челомей, Гліб Лозино-Лозинський… Без цих достойників розвиток світової космонавтики був би істотно іншим, і політ першої людини в космос відбувся б пізніше, можливо, що й на кілька років.

А ще повз увагу вітчизняних ЗМІ промайнув той факт, що Україна минулого місяця де-факто перестала бути космічною державою.

Нагадаю, що до 2010 року незалежна Україна входила до десятки країн, спроможних самостійно конструювати, будувати, виводити на навколоземну орбіту космічні апарати й керувати ними. Того року залишилися тільки три компоненти: конструювання, побудова та управління. Справа в тому, що Україна не має космодрому на власній території; тому вона в середині 1990-х стала одним із ініціаторів створення та співвласників міжнародного консорціуму «Морський старт», який побудував стартовий космічний комплекс, розташований у Тихому океані поблизу острова Пасхи.

Перший супутник був запущений звідти українським ракетоносієм «Зеніт-3SL» з російським розгінним блоком 28 березня 1999 року – якраз виповнилося п’ятнадцятиліття цієї події… Таким чином, як співвласник комплексу «Морський старт» (КБ «Південне» та «Південмашзавод» мали 15% акцій, 25% - російська корпорація «Енергія», 40% - американська аерокосмічна корпорація «Boeing», 20% - норвезька суднобудівна компанія «Aker Kwerner»), Україна стала повноцінною космічною державою.

Проте постійні фінансові проблеми, поглиблені світовою кризою 2008 року, мали наслідком банкрутство цього консорціуму після майже трьох десятків успішних запусків супутників. Увесь 2009 рік ішов пошук інвесторів, і вже були знайдені вигідні для всіх (і для України також) варіанти, але в березні 2010 року, одразу ж після приходу до влади команди Януковича-Азарова, рада директорів «Морського старту» ухвалює рішення – віддати практично все росіянам… Тепер 95% акцій належить компанії «Energia Overseas Limited» - дочірній структурі корпорації «Енергія», 3% - дочірньому підприємству корпорації «Boeing» і 2% - норвезькій компанії «Aker Solutions». Офіційна роль українців у «Морському старті» наразі – виготовлення і складання ракетоносія «Зеніт-2S» (без російського розгінного боку), моніторинг своїх субпідрядників, інженерна підтримка РН «Зеніт-2S». Іншими словами, роль постачальника ключового компоненту морського стартового комплексу, але без права власності і без права голосу при вирішення стратегічних питань та укладенні комерційних контрактів.

Однак Україна все ж і далі залишилася здатною до розробки і виготовлення власних ракетоносіїв та космічних апаратів й управління ними. Але у березні 2014 року «зелені чоловічки», що з’явилися на півострові за закликом того ж Віктора Януковича, захопили у Євпаторії (Крим) комплекс управління космічними об’єктами. Відтак і цей компонент космічної держави відпав.

А з такими витратами на науку, як в останні роки, за нетривалий час – у силу зміни поколінь – розробляти нові космічні проекти стане нікому. Добре, якщо «Південмашзавод» залишиться у змозі хоча б виготовляти чужі ракети. Поки що він робить свої – для Росії. До речі, черговий запуск з «Морського старту» відбудеться у травні, і тоді московські інформагенції розкажуть про «російський ракетоносій, який вивів на орбіту супутник Eutelsat-3B»…

Утім, і співпраця з Росією не означатиме збереження решток космічного статусу України. Адже у новітній грандіозній «Стратегії розвитку космічної діяльності Росії до 2030 року», де сказано і про «відновлення позицій», і про «завоювання ринку», і про «освоєння Місяця», і про «експедиції до Марсу», і про «нові космодроми», є непримітне речення (цитую мовою оригіналу): «…доведение основных характеристик отечественных КА до мирового уровня с использованием зарубежной элементной компонентной базы». Все зрозуміло? Власне, йдеться про технічне завдання для служб російської розвідки: вкрасти і перекупити (навіть за умов санкцій) новітні технології. Можна не сумніватися – врешті-решт украдуть і перекуплять. Але це апріорі серйозне відставання. На роки.

Не кажучи вже про терміни розробки нових космічних апаратів: у США – 2-3 роки, в Росії в середньому – 10 років. А на додачу космос у нинішній Росії – це справа низькооплачуваних інженерів-невдах та вмілих (щодо самозбагачення за бюджетні кошти) менеджерів. У США це справа добре оплачуваних ентузіастів з гарною освітою (оскільки там космосом займається в десять раз менше люду, то ентузіастів вистачає навіть у прагматичній Америці…), у Китаї – також непогано (за китайськими мірками оплачуваних) фахівців, які мріють невдовзі зробити свою державу лідером у космічних перегонах.

Отож Росія, де найпрестижнішими є зайняття футболіста, бізнесмена чи чекіста, у найближчі часи й далі втрачатиме свої позиції у космонавтиці, а її грандіозні плани залишаться химерами путінізму. І, до речі, де росіянам узяти новітніх Кондратюка, Корольова, Глушка, Янгеля, Челомея, Лозино-Лозинського – внутрішньо вільних інтелігентів-українців, готових іти на конфлікт з владою і навіть за ґрати? З тих холуїв, що готові служити «русскому миру» за гроші, такі велети не виростають…

Отож і маємо 12 квітня як «день без космонавтики», бо ж реального виходу з того кола проблем, в якому опинилася українська космічна галузь передусім унаслідок дій попередньої влади, поки що не видно. Відтак слід його шукати.