Я не перебільшую. Подивіться на Білорусію. Коли ще в 90-х роках там увели другу державну, хтось розумний сказав: «Прирівняти білоруську до російської означає прирівняти її до латини й давньогрецької». Тобто зробити білоруську так само мертвою, як ті мертві мови. Час довів правоту розумних людей. У Білорусі шкіл з білоруською мовою навчання нині всього 4%. Ще років через 20 там не зостанеться людей, котрі нею розмовляють! На наших очах виникає моторошна ситуація: кожна окрема людина жива, здорова, може, й життям задоволена, а тим часом  народ умер!!!От є наука екологія, науковці всього світу стривожені, скажім, тим, що амурських тигрів стало загрозливо мало, створюються й діють програми порятунку...

У цій галузі є усвідомлення, що в природі потрібно зберігати всі наявні багатства видів. Чому в світі не виробилася досі подібна точка зору стосовно народів і народностей? Невже не зрозуміло, що кожен народ і найменша народність дають світові свою, неповторну, нічим не замінну ноту в загальному хорі людства? І не з економічних, а саме з таких екологічних міркувань слід дбати про різноманітність народних культур і народів взагалі. А то виходить, що амурських тигрів науковці й ентузіасти збережуть, а для цілого білоруського народу, визнаного антропологами найчистішим типом західних слов’ян, народу з милою мовою, ніжною піснею, найм’якшим у світі гумором не знайдеться ні єдинісінького захисника ні серед науковців, ні серед ентузіастів!

Розмови про братство народів – лукавство. Коли один народ поглинає, поїдає інший, то це не братство, а людоїдство. І гідне воно міжнародного осуду як геноцид, хай і не кривавий.

От подібний шлях нав’язують і Україні. Почали з мов регіональних при регіоналах. Дали російській статус офіційної. З юридичної точки зору ніби маємо двомовність. А фактично, в реальному житті, та «двомовність» означає тотальну, категоричну, агресивну одномовність російську! У Криму наче оголосили три мови державними, це на папері, а в житті закривають українську гімназію, і підлітка побили за те, що з другом по телефону татарською говорив! І це ще ж влада Росії не утвердилася надійно! А що далі буде?

Російськомовні громадяни України, котрі вимагають двомовності на державному рівні, лукавлять. Насправді хочуть вони чути в Україні одну мову – російську. Але чому україномовні громадяни роблять вигляд, ніби того лукавства не помічають? Просто з вихованості? Чи зі страху не вгодити могутньому сусідові? Чи в суто українській, ледачій, надиванній надії, що все само якось утрясеться? Жодному байдужому обивателю особисто нічого й не загрожує. Він на своєму дивані буде живий і здоровий. А от народ умре.

Для мене найбільш очевидним свідченням того, що донецькі й луганські сепаратисти служать грамофонами для платівки з Москви, є вимога ввести російську саме як другу державну. Адже на місцях і так російська є другою офіційною! І де логіка? Якщо вони вже оголосили і вимагають підтвердження на референдумі власної держави, то яке їх державі діло до мови в Києві?

Але державна російська в Києві украй необхідна Путіну. Це набагато серйозніше, ніж може здатися. Я досі думала так: як я мислю, так і мовлю. Та вже бачу, що діє закон і в зворотньому напрямку: як я мовлю, так і мислю. Адже етнічних росіян в Україні небагато. Навіть у Криму, всупереч статистиці.

Моєї бабусі сестра з чоловіком були переселені в Крим по рознарядці. Чоловік мав яскраве українське прізвище: Полив’яний. Його син записався вже як Поливанов. І коли його внуки схочуть дізнатись про своє походження, то в «І-неті» викопають якого-небудь «тверского мастера Поливанова», і будуть щиро вважати і в анкетах писати, що вони є корінними росіянами! Таких у Криму дуже багато. Ці самопроголошені росіяни, як і всі неофіти, фанатичніші за традиціоналів, їм властиво «бігти поперідь паровоза», кричати на мітингах голосніше за всіх «Рос-си-я!». Причини – тема окремої статті, але факт не можна недооцінювати. Перевертні в усі віки були бідою України: Байда Вишневецький навіки є легендою українського народу, а його правнук Ярема Вишневецький, зрікшись свого народу, став його найбільшим катом. Так колишні українці стали причиною від’єднання Криму від України.

Схід України, як найбільш русифікований, теж є джерелом проблем. Армія українська, де командування вдома говорить російською, також може виявитися не зовсім надійною. Причина – психологічна: той, хто говорить одною мовою зі мною, є ідентичним мені, є мій одноплемінник; він не може бути моїм ворогом, не може причинити мені біди чи неприємностей. Одна з антимайданівок обурювалась: «Что плохого нам сделала Россия?!» Хай вона забула міліони, вбиті голодомором, міліони, вбиті ГУЛАГами, але ціна на газ для « українського брата», вдвічі більша, ніж для  європейського сусіда, її стосувалася безпосередньо кілька років! Проте факти відмітаються свідомістю, бо ж це – брат; так  мати відмітатиме від усвідомлення злочини своєї дитини, бо вона – рідна. От що значить перейти в житті на російську мову.

А надати російській мові статусу державної – значить поступово вивести з побутової україномовності весь український народ. Зробити всіх «Подивановыми». І через років з 25 упевнено проводити загальнодержавний український референдум про приєднання України до Росії. Адже не сама російська мова введеться – введеться разом з нею російське мислення! На відміну від українців, я всього кількох людей знаю, хто саме в житті, в побуті, а не на екрані, перейшли з російської на українську. Перша ознака російського мислення, яку не гріх було б українцям перейняти: ніколи не відмовлятися від свого. Другу основоположну ознаку російського мислення переймати українцям не слід ні в якому разі. Я маю на увазі точку зору типу: «Россия единственная страна в мире, которая может превратить Америку в радиоактивній пепел».

Росіяни просто не усвідомлюють, яке хімічно чисте рабство, бидляцтво наповнює їх «гордость великороссов»! Чим там гордитися, справді? От я така дрібна, що мене вбити цеглиною зміг би й фізично розвинений шестикласник. Але 25 років мене слухалися й малеча, і 11-класники-спортсмени, хоч не було в мене ні автомата, ні міліціонера, готового вкинути в кутузку неслухняного. Слухатися вчителя – це нормально, це природно, це основоположні засади людського суспільства, настільки основні, що й словами не записані в жодних законах. І жодному випускнику не вступить у голову гордитися, що він мене міг би вбити!  Мені взагалі важко уявити людину, горду тим, що може вбити когось. Гордитися ж тим, що твоя країна може вбити хоч і всіх – це як? А от коли людина є рабом, усіма приниженим, коли гордитися їй нічим, отоді вона й мислить десь так: «Конечно, изба у меня худая, и харя разбитая, зато у нашего барина кулак, как гиря, наш барин любого побьет!»

Щоб помітити підкладку рабства в гордості, треба добре подумати. А без цього сприймається й засвоюється тільки та гордість, стає зразком, метою, і в неділю чую, проходячи мимо: «С Россией нам вместе держаться надо, вместе мы сильнее». Сильний барин, бачите, деяких і досі захоплює.

Що бездоганно вміє російська пропаганда ще з царських часів, то це виставляти все своє як предмет для гордості, як зразок і як недосяжну висоту. Непомітно нав’язуючи своє верховенство, своє панування. От і зараз, навіть після перемоги Української революції, на всіх центральних телеканалах усі рейтингові ток-шоу ведуть російськомовні ведучі. Дрібниця? Зовсім ні! Я нічого не маю проти Дмитра Карпачова, але звичайні українці з глибин народу, почувши його російську, намагаються говорити російською теж; так людям введено прямо в підсвідомість, поки свідомість зайнята кричущою людською історією, глибокий сигнал: російська мова, і саме вона, і тільки вона, є ознакою столичної культури, культури взагалі.

Більше того: якщо російськомовний ведучий стає суддею людських конфліктів, то так само в підсвідомість, без опору, вноситься уявлення, ставлення до всякого росіянина як до особи вищої, яка має право творити суд без судової процедури, себто прямо – це пан. І коли всі учасники конфлікту є україномовними, таке уявлення тільки посилюється! Саме таке ставлення, сформоване без участі свідомості, спонукає більшість, особливо молодь, відмовлятися від власної мови і переходити на російську – назавжди.

Та сильніше від «пряника» діє «кнут». Минулорічна переможниця ток-шоу «Зважені та щасливі» Марійка розповідала, як у вузі з неї насміхалися, що «не умею говорить». Усе шоу, на відміну від сестри, так і розмовляла російською. Людину видавили з власного культурного простору. Вона в житті перейшла на російську. А далі діятиме вже російське мислення, і ні вона, ні її діти від російської не відмовляться.

Дівчина молода, насміхалися з неї усього кілька років тому. Фіксую: в незалежній державі Україна, в українському виші, на рівні побутовому, а не політичних декларацій, маємо дискримінацію за національною ознакою. Дискримінацію за мовною ознакою саме українців в Україні, а не російськомовних, яких так рішуче захищає Путін. Випадок, думаю, типовий.

Насправді Верховній Раді України пора приймати постанову про те, що українці є корінним народом держави. Для захисту української мови й культури. Дійсно: законом надати рівні права українській і російській мовам – все одно, що виставити в ригн мене проти Кличка.Усе буде по правилах, усе рівноправно, але я протримаюсь рівно стільки часу, скільки до мене летітиме кулак чемпіона. Я визнаю: українська мова слабкіша за російську. Але тільки для російськодумаючих  визначально, хто сильніший. Для решти, як для моїх випускників, важливе інше. Саме тому, якщо ми хочемо, щоб наступне покоління українців не голосувало за вступ до Росії, віддаючи «брату» наші землі, ми маємо оберігати, плекати, розвивати, всіляко підтримувати українську мову й культуру. Для життя й розвитку російської мови у неї є одна шоста частина суші. Вистачить з неї? А для збереження української мови у нас, крім України, простору немає.

А якщо такої постанови не приймемо, щоб не визнавати перед світом приниженість у власному домі, то в новий Закон про мови першим рядком потрібно вписати абсолютно очевидне для Франції, Німеччини, кожної самостійної держави: «Кожен українець у будь-якій точці України має право говорити українською мовою. Фізичне чи моральне перешкоджання цьому карається статтями КК.»

Але писані закони ніколи не були визначальними в суспільних процесах. Українська революція тільки прогнала дракона, який стеріг шлях до кращого майбутнього України. А йти тим шляхом Україна не може інакше, як крок за кроком, і кожен – власними ногами. Барикади переміщуються в кожне окреме сумління.