Шановні друзі!

Почалася війна України з Росією, у якій ми, звісно, переможемо. Інакше просто не може бути.

Але до того, як це станеться, нас чекає певна кількість неприємних, а то й відверто ганебних моментів - коли наші солдати тікатимуть від ворога, а в окремих випадках переходитимуть на його бік.
Пишу це для того, щоб ви, почувши такі звістки, не впадали у паніку, у відчай і не сипали прокльони на адресу нашої армії.

Ці явища тимчасові.

Відбуватиметься це тому, що:

по-перше, початок війни - це такий особливий період, коли у свідомості солдата ворог є ворогом лише в теорії. Він ще не спалив хату того солдата, не вбив його близьких чи знайомих, не вбив друзів, пліч-о-пліч з якими солдат воював. Відповідно, у солдата ще нема тієї ненависті, яка пересилює його природне небажання вмирати. Як ви розумієте, такий стан швидко минає.

по-друге, солдат ще не знає правил гри. Він не впевнений, чи не віддадуть його під суд, якщо він, приміром, відкриє вогонь по людях, які не пропускають бронетехніку. Дуже скоро всі правила з’ясуються.

По-третє, небстріляний солдат, солдат, який ніколи ніде не воював - елементарно боїться. Але це не означає, що він боягуз. У переважної більшості цей страх щасливо минається з надбанням досвіду. Тобто, він не зовсім минає, жити хочуть усі, але солдат вже не тікає панічно в кущі, почувши постріли, а приймає бій. 

От дивіться. У Москві, на Болотній, якщо мені не зраджує пам’ять, мітингуючі розбіглись після кількох світлошумових гранат, кинутих поліцією. Порівняйте це з поведінкою наших хлопців на Грушевського у січні і на Майдані у лютому.

Звідки така різниця? При всій повазі до нашої нації, я не думаю, що українець генетично набагато сміливіший за росіянина. І причин цієї різниці бачу дві: по-перше, на Болотній протестувала переважно московська інтелігенція і так званий середній клас, а у нас значну частину Майдану складали все-такі прості дядьки, багато до чого звичні, а серед тих, що беспосередньо билися, було багато хлопців, які пройшли вишколи у патріотичних організаціях. А натовп, побачивши, що вони не тікають, і собі не розходився.

По-друге, у наших, на відміну від москвичів, був час ЗВИКНУТИ до цих гранат. Кілька годин 1 грудня на Банковій. Потім кілька днів на Грушевського у січні. І вже потім - кульмінація - ніч на 19 лютого на Майдані.

Я відчула це на власній шкурі. На Банковій мене не було - не з власного бажання, так сталося. На Грушевського знімала бої, і робити це, кажу відверто, було стрьомно - можливо, через відсутність засобів захисту, але скоріше з незвички. Коли 22-го "Беркут" побіг бити людей, я забула про професійний обов’язок і втікала разом з натовпом. Передивляючись зйомки тих днів, по ганебній якості деяких з них бачу, що тоді в мене елементарно тремтіли руки.

Так ось, через неповний місяць у Маріїнці та на Інститутській ніякого страху вже не було. Це підтверджується і суб’єктивним відчуттям, і якістю відзнятого.

Росіяни постійно десь воюють. У них то Чечня, то Дагестан, то в Грузію влізуть, то в Крим. Вони звичні. А в нас - мирна країна, ми завжди жили самі й не заважали жити іншим. За це платимо відсутністю бойового досвіду. 
Певніше, люди з бойовим досвідом є й у нас, але влада боїться їх озброювати і задіювати у цій війні, щоб не повернули зброю проти неї. Погодиться, мабуть, коли ворог буде на підступах до Києва :(

І ще одне. Для того, щоб наші силові структури належним чином били "зелених чоловічків" і гнали їх з нашої землі, ПОТРІБНІ ЗАГОРОДЗАГОНИ. Але не для українських солдат, а для нашої влади. Усі, хто не задіяні безпосередньо у військових діях і допомозі армії, мають безперервно тиснути на владу.

Вимоги відставки зрадників і озброєння ополченців, погрози - у разі бездіяльності - штурму кабінетів можновладців і викидання їх звідти за шкварник - усе згодиться. (Згадайте, що аеродром у Краматорську звільнили від загарбників лише після того, як вночі народ ледь не захопив Раду). Вони мають боятися власного народу більше, ніж Путіна і його "зелених чоловічків". Щоб не розслаблялися, сволоти, і не здавали країну.