В офіційних та неофіційних розмовах останнього часу, в тому числі у доволі високих кабінетах, мені неодноразово доводилося чути: «Ми не розуміємо, що коїться в голові у Путіна! Ми не знаємо, чим він керується! Він уже показав усьому світу свою повну непередбачуваність!»

Цілком можливо, що політикам, дипломатам та їхнім економічним радникам ситуація видається саме такою. Але деякі люди, не вхожі у високі кабінети, розуміли логіку дій Путіна значно краще і висловлювали свої думки публічно — для всіх, хто бажав їх почути. Втім, чути їх якраз воліли далеко не всі...

•  Книжка діалогів французького філософа Андре Глюксмана з російською дисиденткою, вдовою А.Д.Сахарова Оленою Боннер була складена французькою росіянкою Галиною Аккерман із бесід, записаних нею упродовж 2003 — 2007 років. Але актуальність цієї книжки, виданої в Києві минулого року, зараз, після російської окупації Криму, лише зросла. Міркування Глюксмана і Боннер формують надзвичайно проникливе мереживо історіософської та культурологічної думки, в якій поєднуються (серед багатьох інших!) зокрема теми радянського дисидентства, сприйняття Росії на Заході, а також витоків сучасного російського фашизму — не у метафоричному, а, як показують автори, у цілком конкретному розумінні цього відповідального терміна.

В описі радянського дисидентства, як його бачать Боннер і Глюксман, найбільшу увагу привертає явище своєрідної «негативної єдності», яку Глюксман пояснює на медичному прикладі: лікарі домовилися, що таке хвороба, але не домовилися, що таке здоров’я. Коли від антирадянського пафосу думки дисидентів перейшли до позитивної програми, в їхньому русі стався розкол, ключовою постаттю якого, на думку Боннер, став Олександр Солженіцин, а ключовою темою — те, що насамперед роз’єднало Солженіцина з Сахаровим: питання вибору пріоритету між людиною та державою.

•  Перший вибір, який часто називають «західним» і який сама Боннер (цілком у дусі Френсіса Фукуями) вважає «універсальним», є класичним вибором лібералізму. Другий, зроблений зрештою Солженіциним, вів до націоналізму та державництва — з тим важливим доповненням, що під «державою» тут малася на увазі не «національна держава» (nation state) західного штибу, а Російська імперія, для якої СРСР був лише одним із періодів і однією з форм її багатовікового існування.

Здається, саме останній нюанс і недооцінили західні політики, вибудовуючи свої відносини з Путіним. Але до певної міри його, на мій погляд, недооцінює й Андре Глюксман, коли намагається описати ті альтернативи, перед якими, на його думку, стояв і Путін, і такі його попередники, як Петро Великий та Сталін.

•  У двох різних текстах, що увійшли до зазначеної книжки, Глюксман припускається цікавої розбіжності, описуючи «два шляхи озахіднення», між якими (на його думку) могла вільно обирати Росія, у два відчутно різних способи. В одному місці він описує ці два шляхи як, відповідно, «модернізацію» та «цивілізацію», розуміючи під першим європеїзацію виключно економіки, а під другим — європеїзацію також і культури, критичного мислення, розуміння прав людини тощо. Натомість у іншому місці той же Глюксман ставить питання руба: одним шляхом озахіднення є фашизм (червоний, зелений або чорний), а іншим — «складний шлях демократії».

Глюксман щиро вірить у те, що другий шлях, шлях культури та демократії, був відкритий перед Росією, яка цілком могла б стати центром європейської культури, «якби не було війни 1914 і революції 1917 років». Я дивлюся на цю перспективу більш песимістично — чи, принаймні, вважаю, що за таке перетворення Росії довелося б заплатити значно більшу ціну, ніж це вбачається з міркувань обох співрозмовників. Але, щоб добре пояснити цю тезу, я маю почати з цілком справедливої критики тим же Глюксманом ілюзій сучасних західних політиків, які (власне, так само, як і Глюксман і Боннер) дуже хотіли — і хочуть — «вірити» у мирну, дружню до Заходу, демократичну Росію.

Глюксман вказує щонайменше три підстави для такої віри. Першою з них є теза, яку Глюксман (на мій погляд, не зовсім справедливо) називає «теорією а-ля Фукуяма»: дайте Путіну (або Мілошевичу) більше грошей, і він замість розв’язання війни буде опікуватися виключно економічним розвитком. На момент, коли Галина Аккерман записувала цю репліку Глюксмана, було вже цілком очевидно, що ця ілюзія не спрацювала з Мілошевичем; тепер, після анексії Криму, ми знаємо, що вона не спрацювала і з Путіним.

•  Другою підставою Глюксман вважає європейський антиамериканізм, який вилився в економічне загравання з Росією «на зло Америці». Саме таким чином, на переконання Глюксмана, було сформовано «вісь Париж — Берлін — Мадрид — Москва» в ім’я «миру та антиамериканізму», а Романо Проді свого часу зробив все від нього залежне, щоб заохотити європейські компанії інвестувати в російські нафтопроводи.

•  Нарешті, третьою підставою Глюксман вважає міркування західних керівників за принципом «Путін або хаос»: мовляв, «без Путіна Росія і світ ризикують вибухнути», а тому краще заплющити очі на низку «нецивілізованостей» свого нового російського візаві, ніж відмовити Путіну в підтримці, ризикуючи наразитися на значно більші неприємності.

•  Коментуючи цю останню (і цілком слушну) ремарку Глюксмана, варто згадати, що на самому початку 2000 року, незадовго до своїх перших президентських виборів, ту саму тезу відверто висловлював і Володимир Путін у книжці розмов «Від першої особи». Кілька невеликих цитат із цієї книжки скажуть нам більше, ніж будь-який переказ:

«Тепер про Кавказ. Адже, по суті, чим є сьогоднішня ситуація на Північному Кавказі та в Чечні? Це продовження розпаду СРСР. Ясно ж бо, що це колись-то треба зупиняти».

«Я був переконаний, що якщо ми зараз не зупинимо екстремістів, то за певний час нам загрожує друга Югославія на всій території Російської Федерації, югославізація Росії».

«От захлюпнуло б Дагестан — і все. Кавказ відійшов би весь, це ж зрозуміло. Дагестан, Інгушетія, а потім вгору по Волзі — Башкортостан, Татарстан. Це ж напрямок вглиб країни.

Ви знаєте, коли я уявляв собі реальні наслідки — мене брав страх. (...) Адже дезінтеграція такої величезної країни — це, звісно, була б гуманітарна катастрофа. І коли я починав зіставляти масштаби можливої трагедії з тим, що ми маємо там, у мене ні на мить не було сумнівів, що ми мусимо робити так, як зараз, можливо, ще більш жорстко. Проблема в тому, що нам не вистачило б жодних збройних сил, якби конфлікт пішов далі. Нам довелося б оголошувати призов резервістів і відправляти їх воювати. Почалася б справжня великомасштабна війна.

Або довелося б погодитися на розділ країни. Негайно з’явилися б незадоволені лідери окремих регіонів, країв — ми не хочемо жити в такій Росії, ми будемо самостійними. І пішло-поїхало».

•  Останній абзац наведеної цитати, у нашому теперішньому контексті, є особливо красномовним. Адже тут Володимир Путін відверто визнає, що Росія як ціле тримається не на бажанні її жителів (чи, принаймні, їхніх регіональних лідерів) жити у єдиній країні. Тим самим, до речі, він ставить хрест на всіх спробах бачити мешканців Російської Федерації крізь призму того європейського розуміння нації, яке колись блискуче сформулював Ернест Ренан: «Існування нації — це щоденний плебісцит». І якщо врахувати, що це останнє визначення нації є достатньо ліберальним, слід також визнати, що цим самим міркуванням Путін заодно поставив хрест і на лібералізмі, визнавши його (і небезпідставно!) смертельно загрозливим для власного політичного проекту втримання Російської Федерації бодай у кордонах 2000 року.

Тут-то ми й повертаємося до питання, яке колись розділило Сахарова та Солженіцина: що важливіше — людина чи держава? Вільний вибір чи утримання імперії за всяку ціну?

Путін — як і Петро Великий, як і Сталін — чітко і свідомо обрав друге. Але, на відміну від багатьох, він так само чітко усвідомлював, якою є ціна подальшої лібералізації: наступний етап дезінтеграції Російської імперії, аналогічно тому, що стало безпосереднім наслідком лібералізації СРСР за часів Горбачова.

Але й за відмову від лібералізму та збереження вірності духу імперії довелося заплатити високу ціну. Саме тут — повертаючись тепер уже до двох паралельних визначень «двох шляхів озахіднення Росії» у згаданих вище міркуваннях Глюксмана, — ми можемо побачити внутрішній зв’язок між «модернізацією без цивілізації» (читай: без поширення лібералізму в політичному та культурному житті) та ідеологією сучасного російського фашизму.

Невипадково Олена Боннер у цій же книжці висловлює глибоке переконання, що саме друга чеченська війна (про яку і йдеться у вищенаведеній путінській цитаті) «відкрила шлях до фашизації російського суспільства». Власне, а яку ще антиліберальну ідеологію міг взяти на озброєння Путін? Варто згадати, що лібералізм вважали своїм ідеологічним ворогом і Гітлер, і Муссоліні (не кажучи вже про Сталіна); ба більше, в усіх цих випадках для швидкого та енергійного «оцільнення» відповідної країни її правитель був змушений скористатися певним сполученням ідей тоталітаризму та націоналізму — тобто тією самою гримучою сумішшю, яка з подачі Муссоліні отримала коротку назву «фашизм».

•  Показово, що Глюксман і Боннер повністю сходяться в оцінці сучасного путінського режиму як «фашистського». Боннер із цього приводу каже про «націонал-більшовизм» та «націонал-соціалізм у новій формі», якою є «поліцейська держава, яка над усе ставить патріотизм та православ’я». Глюксман, у свою чергу, каже про «союз того, що було найгіршим у нацистському тоталітаризмі й тоталітаризмі більшовицькому». Можна було б додати, що у цьому сенсі Путін, попри все його прагнення не допустити «югославізації Росії», все ж таки пішов саме шляхом Мілошевича, «югославізувавши» Росію хоч і не у вимірі широкомасштабного громадянського конфлікту, але у вимірі саме тієї ідеології, за допомогою якої Мілошевич цей конфлікт марно намагався приборкати.

Ілюзії західних політиків щодо перспектив мирного і тривалого співіснування в Росії відносного лібералізму та відносної імперськості можна, напевно, пояснити тим, що деякі західні імперії зовсім не цуралися лібералізму. Третьому Рейху тут можна успішно протиставити колишню Британську імперію, а на думку деяких — також і сучасні Сполучені Штати. Але насправді ліберальні ідеї в Росії завжди накладалися на зовсім інакше, ніж на Заході, — на цивілізаційне поле, сформоване у вигляді Російської імперії зі складної суміші західних та незахідних культурних впливів.

•  Коротко кажучи, західними за походженням в Росії є панівна духовна (християнство) та художня культури (остання старанно, хоча й із запізненням, повторювала всі основні течії західноєвропейського мистецтва, за можливим винятком хіба Ренесансу). Ці найпомітніші для освіченого європейця сторони російської культури, власне, і спричинили цілу низку західних ілюзій щодо перспектив тотальної європеїзації Росії в дусі згаданих мною вище міркувань Глюксмана. Натомість політико-правова культура Російської імперії сформувалася під потужним східним впливом: основи державотворення та технологію контролювання величезних територій московським князям викладали володарі Золотої Орди, які самі користувалися моделлю, запозиченою перед тим чингізидами у далекому Китаї.

На моє переконання, саме ця особливість російської культурної матриці робить Росію як політичне ціле настільки ж несприйнятливою до ідей лібералізму, наскільки сприйнятливою для цих ідей є велика частина європеїзованої інтелектуальної еліти російського суспільства. Ось чому тут, на відміну від Британії, питання «лібералізм чи імперія» стає руба, а співіснування того та іншого можливо лише на засадах тимчасового компромісу (останній такий компромісний період почався від реформ Горбачова і завершився з відставкою Єльцина з посади президента Російської Федерації). Перехід панівної російської ідеології до антилібералізму в його найбільш гострій формі (фашизм, тобто тоталітарний націоналізм) був з цього погляду лише питанням нетривалого часу.

Робити прогнози — справа невдячна. Але я спробую на завершення не так зробити конкретний прогноз, як визначити те проблемне поле, в якому буде визначатися, наскільки Путін, просуваючись обраним зараз ним (та російською історією) шляхом, був правий у своїх теперішніх розрахунках.

•  На мій погляд, все впирається у світоглядний вибір, у якому сьогодні ніхто не може поставити остаточну крапку: вибір між циклічною та лінійною моделями людської історії.

Якщо історія, зрештою, розвивається лінійно й по висхідній, цілком може виявитися, що Фукуяма (і Боннер) праві, проголошуючи лібералізм не західною, а універсальною, загальнолюдською цінністю, до осягнення якої рано чи пізно дійде всяке цивілізоване суспільство. Тоді стримана реакція Заходу на агресію Росії є проявом не слабкості, а вищої та розвиненішої цивілізації, яка ставить життя людей понад усі територіальні, грошові та будь-які інші надбання і поступки.

•  Натомість якщо історія розвивається циклічно і кожна цивілізація, переживши пору своєї зрілості, зрештою доходить старості та вмирання, ту саму стриману реакцію Заходу на російську агресію можна розтлумачити і як ще один прояв «заходу Заходу» (der Untergangs des Abendlandes), що його свого часу анонсував Освальд Шпенглер. Якщо, слідом за Шпенглером, відводити кожній цивілізації приблизно тисячу років життя і починати відлік віку західної з Оттона Першого (912 — 973), натомість вік сучасної Росії рахувати (звичайно ж, не від стародавнього Києва, а) від Дмитра Донського (1350 — 1389), то вийде, що наразі Росія перебуває ще у розквіті своєї цивілізаційної енергії, тоді як загрузлий у розкоші Захід уже не має сил, щоб гідно відповісти на її виклик. Відповідно, від «біполярного світу» ХХ століття (з відносною рівновагою старіючого Заходу і змужнілої Росії) ми плавно переходимо до майбутнього «багатополюсного» світу, в якому роль Заходу буде невпинно зменшуватися, а роль кількох інших центрів — зокрема й Росії — невпинно зростати (улюблена ідея Олександра Дугіна, яка зараз користується в Росії неабиякою популярністю, особливо у колах політичної та військової верхівки).

Отже, ціла низка важливих політичних питань сьогодення (як-от: чим завершиться російська окупація Криму; чи довго протримається Путін із його теперішньою ідеологією російського фашизму; чи можлива глибока лібералізація Росії, й якщо так, то коли і якою ціною) фактично впирається у питання «хто правий: Дугін чи Фукуяма?».

Я вважаю, що правий Фукуяма. А так це чи ні — покаже вже недалеке майбутнє.