«Хто найбільше боїться грому – у того найчастіше влучає блискавка» – каже народна мудрість. Щось дуже схоже сталося з тими жителями Донбасу, котрим російські ЗМІ нагнали з Майдану панічний страх того, що, прогнавши Януковича з його ненаситною бандою, «західники-бандерівці» масово переберуться на Схід України чинити збройний розбій та акти вандалізму у їхніх квітучих шахтарських оазах.

Насправді ж, бандерівці як реальні, так й уявні, «забили» на Донбас, однак це не врятувало переляканих грядущою «українізацією» та «фашизацією» його мешканців від справжніх бандитських погромів, захоплення будівель, перекриття вулиць, зведення барикад місцевими сепаратистами-відморозками та гопниками під професійною орудою російських диверсантів. Як мовиться, за що боролись…

Чому тамтешня легітимна влада та твердиня безпеки і героїзму донеччан, символ боротьби з «фашистами ХХІ століття» – сумнозвісний «Беркут» – не стають на заваді дещиці знахабнілих істинних ворогів України вкупі з волоцюгами та деградантами збурювати людей для шматування країни свого проживання, запрошувати війська окупанта, глумитися над державними символами держави, трощити майно громади, порушувати мирне життя мільйона громадян шахтарського краю? Чи не тому, що сьогоднішні події на сході країни розігруються багатоголосим оркестром відкритих і маскованих ворогів України, для яких вона завжди була, є і буде не Батьківщиною, не Державою, а життєвим простором, колонією, що зробила їх мільярдерами.

Перебіг останніх подій у Донецьку, Луганську та інших містах сходу України дає підстави твердити, що у ролі імпресаріо та диригентів антиукраїнських погромів виступають не тільки озлоблені від нашого європейського вибору кремлівський Пукін та збі­глий багатолітній його васал Янукович, а й фінансові володарі Донбасу. Така поведінка дає їм нагоду розкладати яйця у дві корзини: з одного боку диригування найнятими сепаратистами йде у фарватері пропутінських намірів із розчленування України, а з іншого має продемонструвати нинішній не надто впевненій у собі, а надто завтрашній українській владі, хто тут справжній господар і з ким їй слід рахуватися, аби заспокоїти регіон. А рахуватися треба буде у прямому сенсі – не «зарубати» державні дотації на їхні приватні вугільні копальні, не переглядати тендерну політику, не піднімати залізничний тариф на перевезення руди та металу, не приймати закони про закриття офшорів та багато чого іншого. Тобто залишити недоторканим усе те, з чого й «наростають» та примножуються мільярди, що гарантує титул олігарха, проти чого найперше повставав Майдан і з чим до ЄС не приймають.

Янукович разом із своєю клікою клептоманів гірше чужоземного окупанта грабували український народ, змусивши мільйони його розумних і працьовитих людей їхати шукати щастя на чужину. Нині й самі учорашні володарі України їдять чужинський хліб. Не спішімо заздрити комфорту їхнього побуту на Барвисі та її околицях. Маю великий сумнів, що утікачі-мі­ль­йонери з Ук­­раїни живуть під крилом кремлів­ського шуліки у затишку, спо­кої і стані душевної рів­новаги. От якби ще й ходячі гаманці Донбасу приєдналися до своїх збіглих братанів та насолоджувалися усіма принадами життя у Московії, а не варахобили доведених до відчаю триста разів обдурених і обкрадених земляків. Та ба, хто вони там? «Раби, подножки, грязь Москви»!

– Божі мли­ни мелють повільно, але певно, – гласить ще одна мудрість мого народу. Дуже сподіваюся, що й нинішню українську смуту та її натхненників й організаторів вони перемелють на порох, який залишиться всього лише дрібним неприємним осадом на самому денці нашої історії.