Захоплена сепаратистами  Макіївка. Мітинг. Виступає коротко стрижений хлопець, переказує розмову з представниками руху «Російська Національна Єдність» (РНЄ — про них трохи згодом) у Білорусі: отримав запевнення, що Лукашенко, так само, як і Путін, повстання підтримує. Закінчує виступ словами «Слава Донбасу! Слава Росії!» і добре відомим жестом — скинутою вгору правою рукою. Нацистським салютом, якщо хто не зрозумів, — тим самим, який на території колишнього СРСР мав би з’являтися тільки на  кінохронікальних кадрах. У відповідь — бурхливі аплодисменти, захоплені вигуки.

Вибрик окремого ідіота?

Ні.

«Владу в Україні захопила фашистська хунта. В Києві на вулицях панують фашистські молодики. Мирне населення по всій країні тероризують профашистські угруповання. Майдан — це фашизм». Самоназва  однодумців італійського диктатора Муссоліні стала спочатку частиною лексикону Партії регіонів, а сьогодні не сходить з язика в сепаратистів на сході та їхніх покровителів у Кремлі. У фашисти записують усіх, хто з ними не згоден. Однак слова, як і речі, мають запас міцності і, подібно до речей, зношуються від частого і необгрунтованого вживання. Слово «фашизм» у проросійському інформаційному просторі і  в кремлівській пропаганді перетворилося на спустошений знак, що не має жодного стосунку до реальності. Однак політичне життя не терпить порожнечі. 

Доведеться нагадати прописні істини. Не для войовничих  невігласів — вони все одно не почують — а просто для того, щоб рухатися далі. Фашизм (нацизм) — це авторитарна ідеологія, замішана на імперіалізмі, культі сили, нетерпимості до чужої думки, і, головне, на густому, найогиднішому расизмові, на ненависті до інших націй, що розглядаються як неповноцінні порівняно з етносом, до якого належить фашист. Інакші підлягають усіляким обмеженням, цькуванню, позбавленню будь-яких прав, а в ідеалі — знищенню.

Фашизм —  не тільки людоненависницька доктрина. Це ще й відповідна практика — рівним чином і в словах, і в діях.

Практика сепаратистів на сході — марші під чорно-жовто-білими триколорами, котрі  є прапорами російських нацистів. Практика президента Росії Путіна — називати західних українців людьми другого сорту. Практика першого «народного губернатора Донеччини» Павла Губарева — його членство у згаданій РНЄ, що була і лишається типовою нацистською організацією — з гітлерівськими салютами, свастиками і партійним гімном на музику Хорста Весселя.

Практика сьогоднішнього Криму — свастики на міській синагозі Сімферополя наступного дня після вступу путінських військ, оголошення про прийом на роботу тільки осіб слов’янської національності, напад на офіс меджлісу кримських татар з криками «Забирайтеся до Узбекистану!»

Ще?

На сепаратистському мітингу в Харкові піднімають  гасло «Нет жидобандеровскому фашизму!»

Самопроголошений голова Слов’янська В’ячеслав Пономарьов оголошує полювання на всіх, хто розмовляє українською.

У Стаханові стріляють у підлітків із синьо-жовтим прапором.

У Донецьку з’являються антисемітські листівки, які за стилем повторюють аналогічні розпорядження гітлерівських  окупантів 70-річної давнини.

У Слов’янську під приводом боротьби з наркоторгівлею б’ють і грабують ромів.

Наостанок — найяскравіший акорд — початок мовлення власного сепаратистського телеканала в Слов’янську. Одразу після  заставки на екрані з’являються троє веселих хлопців, котрі запевняють, що їхньою метою є нанесення (далі мовою оригіналу) «мощнейшего удара по библейской матрице и сионистскому зомбовещанию», потім ще один додає, щоб глядач добре запам’ятав, про «сионистский зомбоящик». Зміст першої програми — лекція одного з провідників російського руху «Концепция Общественной Безопасности» — збіговиська расистів, антисемітів і параноїків, котрі вже багато років борються з «жидомасонством».

Факти можна ще наводити й наводити — але висновок неприємний і очевидний: під балачки про кровожерливих «бендер» на нас суне путінський фашизм. Безжальний. Справжній. Звичайний фашизм.

У Києві є свої ультраправі клоуни, але все, на що вони, на щастя, здатні — це виступати зручним опудалом для російських ЗМІ. Працювати такою собі «колективною візитівкою Яроша».

І (щоб не впадати у зайвий пафос) знаєте, що найсмішніше?

Те, що зараз роблять кремліноїди та їх посіпаки в Україні — це саме те, що хотів би, якби міг, зробити з країною «Правий сектор».

Із чим і поздоровляю всі зацікавлені сторони.