Події, що відбулися та відбуваються на теренах України, вже давно вийшли за межі локального конфлікту і на сьогодні можливо впевнено говорити про кризу загальносвітового масштабу.

Спроби Російської Федерації вибудувати більш-менш серйозну коаліцію навколо своєї позиції по Україні, так само як і пошук підтримки анексії Криму, зазнали дипломатичного фіаско.

Засідання Генеральної асамблеї ООН 27 березня чітко продемонструвала розклад на цій геополітичній шахівниці. Росію підтримали тільки 11 країн з 193 членів ООН -  Вірменія, Білорусія, Болівія, Куба, КНДР, Нікарагуа, Сирія, Судан, Зімбабве, Венесуела. Апелювання російських дипломатів до того, що 58 країн утримались, виглядає безглуздо, оскільки всі вони, як Китай наприклад, утримались від голосування, не тому, що визнають анексію Криму, а тому, що не бажають розростання конфронтації.

Погодьтесь, тяжко назвати навіть коаліцією об’єднання щодо  українського питання РФ, Сирії, Венесуели, Білорусії, Судану, Зімбабве та КНДР. Це скоріше не коаліція, а такий собі клуб диктаторів по інтересам.

Ідентична ситуація і на засіданнях Ради Безпеки ООН, де українське питання постійно підіймається, жодна з країн позицію Росії не підтримує, Китай прогнозовано утримується.

В умовах запроваджених санкцій США та ЕС, Росія конче потребує пошуку впливового союзника, як в економічному плані, що дозволить частково компенсувати економічні втрати від санкцій, так і в політичному, щоб протистояти дипломатичному тиску США та ЕС на міжнародній арені.

Враховуючи обмежену кількість дійсно важливих геополітичних акторів в сучасному світі, вибір у Росії невеликий, а точніше один-єдиний – Китай.

Російсько-китайські відносини на протязі всієї історії є достатньо перманентними та неоднозначними. Китай завжди тяготів до встановлення паритету в цих відносинах і не визнавав вищість спочатку Радянського Союзу, а потім і Росії. Бурхливий економічний розвиток Піднебесної, на початку століття призвів спочатку до вирівнювання позицій сторін, а згодом і до деякої переваги на стороні Пекіну.

Українська криза та розширення можливої міжнародної ізоляції Росії надає Китаю прекрасну нагоду диктувати Кремлю свої умови. Немає сумніву, що КНР скористається такою ситуацією задля укріплення власної позиції, як в економічному, так і політичному сенсі.

Китай є одним із основних торгівельних партнерів Російської Федерації. В 2012 році товарообіг між країнами склав 88 млрд.$, для порівняння з ЄС – 410 млрд.$, з США – 28 млрд.$, з Німеччиною – 80,5 млрд. евро (за даними Федеральної митної служби РФ). Таким чином, для розширення економічної співпраці цих двох країн простору предостатньо. Але головне питання, на сьогодні, полягає не в самому факті збільшення товарообігу, а в тому на яких умовах буде здійснюватися економічна взаємодія, особливо в енергетичному сегменті.

Як Пекін використає таку сприятливу для себе кон’юнктуру, буде зрозуміло після травневого візиту Володимира Путіна до Китаю. В рамках цього візиту планується підписання низки економічних домовленостей, головним серед яких буде угода про продаж російського газу. Мова йде про постачання 68 млрд. м3 газу щороку. У цієї угоди довга історія, яка тягнеться ще з 2004 року і основною перепоною на шляху підписання було питання ціни. Але схоже зараз, якраз самий сприятливий момент для підписання угоди, умови якої влаштують обидві сторони.

Китай вкрай потребує додаткових обсягів імпортного газу. До 2020 року споживання газу в Китаї досягне  300 млрд. м3 щороку. Планується, що 115 млрд. м3 КНР добуватиме самостійно, 80 млрд. м3 – скраплений газ, 40 млрд. м3 – поставки з країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, а звідки імпортувати решту потрібно визначатися вже зараз. Оптимальний для китайців варіант – російський газ.

До початку української кризи, Росія була досить не поступливою в питанні ціни, але санкції Заходу змусили Москву переглянути свою позицію з цього пункту угоди.

Підтвердженням виходу на «фінішну пряму» є активізація контактів на рівні урядів в кінці березня – на початку квітня.  9 квітня, в Пекін прибула поважна російська делегація на чолі з віце-прем’єром РФ Аркадієм Дворковичем та головою правління ВАТ «Газпром» Олексієм Міллером.

За інформацією джерел наближених до переговорів, російська делегація прибула з пакетом пропозицій в різноманітних сферах і саме головне – з бажанням йти на поступки та домовлятись на умовах китайської сторони.

Звісно в обмін на цінові поступки Москва мала забажати якісь преференції зі сторони Пекіну. Вірогідніше всього, Росія розраховувала на деяку політичну лояльність КНР, в українському питанні, перед запланованою на 17 квітня зустріччю США, ЄС, Росії та України.

Свідченням цього є поспішний візит до Китаю міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, відразу по закінченню «місії Дворковича-Міллера», 15 квітня. Перемовини проходили за зачиненими дверима, але судячи з усього, своєї точки зору китайська сторона не змінила. На спільній прес-конференції, глава зовнішньополітичного відомства КНР Ван І підкреслив, що «… рішення українського питання, невід’ємно від сприятливого зовнішнього середовища. Китайська сторона закликає всі зацікавлені сторони до пошуку політичного рішення питання шляхом діалогу, а не протистояння».

Можна констатувати, що українська криза, інспірована Російською Федерацією, штовхає останню до пащі китайського дракона, який буде укріплюватись за рахунок дешевих російських енергоносіїв та сировини, що в кінцевому результаті призведе до посилення позиції Китаю як супердержави, яка буде (цілком справедливо) розглядати Росію не інакше як молодшого партнера.