Сьогодні з Донбасом пов’язано два ключові питання. Перше — чому в регіоні не чиниться активний народний опір проросійському беззаконню? Друге — чи потрібен узагалі такий Донбас Україні?

1. Можна написати багато слів про регіональну специфіку українського патріотизму, про історичну й ментальну обумовленість того типу політичної культури, що нині домінує в шахтарському краю, а також про те, чому чимало місцевих жителів абсолютно не сприймають прокремлівський радикалізм на своїй малій батьківщині, але при цьому не вважають росіян чужими. От тільки всі ці слова можуть викликати ще більше зустрічних запитань і подиву.

Тому відповідь на перше питання буде простою: приїжджайте до Донбасу, поживіть тут певний час, звикніть до місцевого соціально-психологічного середовища, й вам усе стане зрозуміло. Якщо ви відносно вільні від якихось політичних пристрастей (а нам, українцям, особливо в нинішніх умовах, властиво занурюватися в них настільки, що об’єктивно оцінити своє громадянське напруження вже неможливо), ви переконаєтеся не в тому, що Донецький край якийсь неправильний, а в тому, що він просто такий, яким він є. Не більше, не менше, без знаку плюс чи мінус;

2. Інше питання, чи схочеться вам прийняти Донбас таким, яким він є. Адже спеціально під Київ і Галичину він не змінюватиметься. Так само, як і Київ з Галичиною спеціально не мінятимуться під Донбас. У благородних або меркантильних цілях підстроюватися один під одного можуть люди на міжособовому рівні або максимум на рівні малих груп. А в площині відносин між великими соціальними групами, прив’язаних до певних територій, це навряд чи можливо.

Принаймні, в сьогоднішній Україні. Виходячи з цього, питання зводиться до того, чи готові ми, українці з різних регіонів країни, приймати один одного такими, якими ми є зі всіма нашими регіональними, історичними, ментальними, політичними й іншими особливостями? Іншими словами, чи бачимо ми цінність у соціальному різноманітті сучасної України, й, проводячи аналогії з родинним життям, чи є у нас воля не лише радіти разом перемогам національної збірної з футболу, а й уміти терпіти, коли ми бачимо один у одного прояви того, що нам не до душі? Якщо такої готовності немає, тоді й говорити нема про що.

Днями авторові цих рядків довелося поспілкуватися з одним з проукраїнських громадських активістів Слов’янська. За його словами, вже другий місяць йому надходять погрози. На вулицю, з цілком зрозумілих причин, останніми днями він виходить не часто. В обставинах, що склалися, він не зраджує своїм ідеологічним поглядам і покидати місто не збирається.

У розмові ж з ним відчувається набагато більше реального патріотизму й мужності, ніж в емоційних випадах з боку тих, хто сьогодні з інших українських регіонів прямо або побічно закликає проукраїнськи налаштованих жителів Донецької області йти воювати з російським спецназом і кримінальними угрупованнями в умовах роздвоєної політики місцевих політичних і бізнес-еліт.

До речі, з приводу Слов’янська, Донеччини й революційних періодів є одна цікава історична паралель. З 6 березня до 29 квітня (що символічно) 1918 року у складі Української Народної Республіки була Донеччина, що включала частково території Харківської й Курської губерній. А центром її був якраз Слов’янськ. Ліквідував Донеччину як землю УНР Павло Скоропадський, який повернув колишній адміністративно-територіальний поділ часів Російської імперії.