Хлопець, який встромляє тризубі вила у стерв’ятника, один із натовпу, який женеться за хижаком, бажаючи його смерті. Зараз цей 76-тий офорт Франциско Гойї «М'ясоїдний стерв'ятник» («El buitre carnívoro») сприймається зовсім інакше. Мимоволі він є метафорою того, що відбувається в Україні. Цей малюнок – один із останніх в серії з 82 гравюр «Жахи війни» («Los Desastres de la Guerra»). Гойя намалював їх у період з 1813 по 1820 рр. (повернення до влади короля Фердинанда VII). Це вже післявоєнний час. Однак не менш трагічний та болісний – час інквізиції, тортур, судилищ.

Але і до цього, непривабливі картини каліцтва душ, страшні картини ненависті та болю, вбивства та катування, голоду та смерті – все це аж ніяк не може у сьогоднішній ситуації бути про минувшину. Це про теперішнє, про тут і зараз.

Гойя саркастично підписує офорти: «Що ще?» «За що?» «І ці теж», однак відповіді на це питання війна не дає. Війна лише вбиває та калічить тих, хто зараз виявився трохи слабшим, тих, хто опинився не в тому місці. Насильство – ось її мова, мета, ціль і способи реалізації.

Французи не гралися з іспанцями, вони виявляли всю свою жорстокість: ґвалтували жінок, вбивали дітей. Але хіба це лише риса французів? Коли війна була доброю чи визвольною? Війна, яка несе за собою смерть, не має виправдання, а кліше «визвольна» - це невдала спроба романтизувати та виправдати її.

А після війни завжди йде голод і нові розправи, нові смерті. 

Офорт 79 з циклу "Жахи війни". "Правда померла". ("Murió la Verdad"). Заключна гравюра, на якій Справедливість ховається у тіні.

Україна зараз в огні. Щоразу новини лише підкреслюють це: ескалація неминуча, а можливість діалогу все більше затьмарюється. Трагізм Сходу та Півдня: родини розвалюються, бо діти та батьки перебувають по різні сторони барикад, бо підприємства знаходяться у скруті, а у містах вирує мародерство. Люди гинуть від рук як «своїх», так і «чужих». Пропагандистська машина дедалі більше використовує імена мертвих, ніж живих.  Що це як не жахи війни? Не іспанської, а української. Громадянської (яким би страшним словом це не було).

Офорт 60 Франциско Гойї: біля пагорба лежать три мертві жінки, осторонь їх оплакує самотня фігура. Малюнок має назву «Ніхто не допоможе» («No hay quien los socorra»). А чи допоможе хто нам?

Щоразу ситуація загострюється. Люди оплакують свої друзів, знайомих, та просто незнайомців, які полягли ні за що.

Чи цей міфічний референдум поверне життя людей? Чи Путін коли-небудь замислиться над тим, скільки людей загинуло через його амбіції? Що робитиме стурбований Захід? Чи люди розуміють, що далі – смерть? Чи розуміє українська влада, що одною лише АТО не виправити становище?

З кожним днем ситуація в суспільстві, в економіці загострюється. Особливо це відобразиться на Донбасі, який каже, що всіх годує, однак у той самий час краде гроші з банків, грабує офіси компаній та забирає зброю у міліції. Що робитимуть далі? А далі - «ніхто не допоможе».

Визнання своїх помилок, визнання того, що від твоїх рук та слів загинули люди – це найбільша зброя, яка може призвести до нових потрясінь. 

Ми не готові до цього, але в нас немає вибору. Вже немає.