Фашисти в нашому дитинстві мали велику роль, десь поруч із чортами, з бабаєм, з духами померлих родичів. Фашисти мали нас хапати і мучити, ми мали незламно мовчати. Як піонери-герої з тієї книжечки. Мертві піонери.

Тема війни були повсюдно. Ми малювали голубів на конкурсі малюнку на асфальті, малювали імперіаліста з атомною ракетою в руках. Ми фактично жили у передвоєнний час, нас готували до того, що війна має початись от-от. І день перемоги був не святом пам'яті про полеглих, а святом істеричного патріотизму, кульмінацією міліарного духу, підтвердженням того, що ми готові воювати і знаємо ціну війни.

Потім все закінчилось.

Хлопці у дворі перестали гратись у війну. По радіо перестали передавати періодично "Увага! Увага!". Замість антивоєнних плакатів діти малювали на конкурс екологічні. Велика частка людей, яких готували до війни, яка відчувала себе в День Перемоги частиною Великого Переможного Народу, виявилась обманутою. Дехто знайшов для себе нові теми емоційного єднання – Голодомор, Чорнобиль... А дехто не знайшов нічого, тільки розчарування і жадання істерики, свята, єднання, гордості, пісні, сліз, очищення.

Або хоча б обіцяної війни.

І війна мусила трапитись. І обов'язково з Росією. Ми знали, що вона буде, ми розуміли, що Росія нам не подарує розвалу Союзу, який фактично рухнув, як тільки з його складу вийшла Україна. Ми розуміли, що армія наша – частина тої самої радянської, яка на нас і нападатиме, і боялись, що вона нас не захистить. Ми передчували це, і ніде від цього ми б не ділись.

Тому я так і стривожилась, коли Янукович почав знову піднімати свято Дня перемоги на той рівень, який був в СРСР. Це означало – з нас із росіянами знову хотіли зробити один народ, зі спільними сльозами й гордістю.

І це означало – помста за Союз от-от почнеться.