Щодня дзвоню в Краматорськ. Подрузі. Запитую, як вона і як в місті. Вона вчителька. Каже: сьогодні повний клас учнів - думала поїхати з своїми малими дітьми до нашої спільної подруги в Харків, тепер не поїду. Згорілі тролейбуси прибирають. Ополченці, яких вона називає "алкоголіки", ще бігають.

Як настрої, питаю. Вона злиться. Погані, каже, Леся, у нас настрої. Її чоловік працює на Краматорському машинобудівному заводі, цех 400 людей. На початку подій лише двоє були за Рашку, тепер уже 50/50. Чому, питаю. Вона каже: до них приїжджають з Уралмашу, ходять по заводу, розмовляють ввічливо, з повагою, обіцяють гарні перспективи. З українського боку ніхто не приїжджає, нічого не обіцяє. "Тільки обзивають терористами", каже.

І що мене вбило, це вона говорить, "бігаючий по кущах прем"єр-міністр", це вона про Яценюка, який приїжджав під Слов"янськ, але не заїхав ні в Краматорськ, ні в Донецьк. Щось можна виправити, питаю. Навряд чи, каже вона. Час втрачено. Результат: в Україні кажуть - та ну їх, цей Донецьк-Луганськ, на Донбасі - та ну її, цю Україну. А ти, каже вона мені, приїжджай краще на вибори. Ну немає тут ніякої двіжухи. Нема тут що тобі робити.