Пам'ятаю, що потрапивши в середовище мегаполісу, де майже усі довкола російськомовні, я дуже стидалася говорити рідною солов'їною.

До двадцяти років я не вміла говорити російською. Ну не те щоб не вміла, просто з моїх вуст ця мова звучала неймовірно жахливо,  словникового запасу не вистачало, та ще й український акцент додавав особливого звучання. Воно, власне, і не дивно.

Я росла в україномовній родині, в маленькому місті. І в місті цьому населення між собою спілкувалося переважно суржиком з притаманними Вінницькій області діалектизмами.

Пам'ятаю, що потрапивши в середовище мегаполісу, де майже усі довкола російськомовні, я дуже стидалася говорити рідною солов'їною. Це були ті часи, коли ти горланиш на всю маршрутку: "Зупиніть, будь ласка, на наступній", і десяток пасажирів обов'язково не полінуються повернути шиї, аби глянути, хто ж це там так гарно кричить.

Нормально володіти українською так, щоб по моїй мові люди довкола не ставили діагноз "з якого села це чудо приїхало в столицю?", я почала на перших курсах університету. Тут є важливим той факт, що навчалася я на українській філології, тому треба було щось робити, аби починати говорити по-людськи, а не як уродженка, наприклад, Жашкова.

В університеті дискомфорту від невміння розмовляти російською я не відчувала. Складніше стало, коли я влаштувалася працювати на свою першу серйозну роботу, яка була пов'язана з частими відрядженнями до Луганська, Донецька і Харкова. І тоді я зрозуміла, що в цій країні не завадить володіти і російською також.

Що робити, почала практикувати. Поступово з колегами повністю перейшла на російську. Спочатку було складно і смішно, а потім пішло як по маслу. Одним словом, російську я вивчила, хоча коли нею говорю, українські слівця все ж проскакують, але роблю я це радше свідомо, ніж від незнання.

Пам'ятаю одну важливу нараду в своєму житті, коли зібралося багато пафосних людей у ділових костюмах, і тут прийшов шеф. "Дорогие наши, уважаемие сотрудники...", - тільки-но почав він свою промову, аж тут у нього починає дзвонити айфон.

Шеф вибачається, бере слухавку і каже: "Альо, мама, ну я щас зайнятий, у мене совіщаніє, я тобі трошки позже перезвоню, добре?"... "Так вот, дорогие коллеги..."

Або ще одна ситуаця з цієї ж опери: заходжу в магазин, довго вибираю сир. За прилавком стоять і розмовляють дві молоді дівчини-продавчині, не звертаючи на мене увагу:

- Ліда, він вчора прийшов з такими цвітами, я аж охнула... Ну ці, як їх там, фрезії, кажеться...

- Та ти шо?

- Да, красіві такі. Ну, прощєнія просив. Я канєшно сначала трохи  ламалась...А ну щас, Лід, подожди…

- (до мене) Девушка, может, вам подсказать что-нибудь? Вот росcийский сыр свежий, утром привезли. И вкусный очень, себе беру.

Такі часті ситуації поступово змушували мене серйозно задумуватися над тим, що більшість киян, тих, які "панаєхавші" (а їх якраз більшість),  соромляться української. Їм простіше вивчити російську, але українською вони говорити не будуть. А чого? Бо соромно.

Ви помічали за своїми україномовними друзями, якою мовою вони викликають таксі? У випадку з моїм оточенням: 80% робить замовлення виключно російською. Таке враження, що диспетчерів служби таксі до нас завозять просто з Москви, як тюльпани з Амстердама, і вони української не розуміють.

Хоча я впевнена, що більшість тих диспетчерів насправді теж є україномовними, а точніше, суржикомовними - так само, як і касирки в супермаркетах або консультанти в магазинах дорогої косметики.

Насправді це складне питання двомовності стосується абсолютно всіх прошарків суспільства. Але тим, хто живе в провінції, в цьому плані легше: вони розмовляють тією мовою, якою їх виховували, і не паряться.

В Києві ж це реально проблема. Людям просто соромно говорити українською, а соромно, тому що не вміють робити це гарно і бояться, щоб з них не сміялися чи кривлялися. Така собі слабкість духу особистості, яка забуває про те, що сміятися нема кому, адже майже  усі носять одну і ту ж мовну маску.

…Моя робота пов'язана з безліччю інтерв'ю. Перед тим як починати розмову, я завжди запитую:

- Якою мовою вам зручніше спілкуватися?

- Ээээ…ну я могу и на русском, и на украинском, мне все равно.

- А якою мовою ви спілкуєтеся з батьками?

- Нууууу…вообще-то на украинском, ну на таком…не чистом…ну на суржике…

- Тоді давайте українською?

- Давайте… І повірте, коли людина починає говорити рідною для неї мовою, вона в тисячу разів щиріша. Вона починає вам довіряти. І не боятися. А це прекрасно і важливо, коли люди довіряють одне одному.

Я про себе завжди кажу, що у мене українська і російська "50 на 50". Щодня я спілкуюся ними обома. Чому не виключно українською? Мені ж наче не має бути соромно, я нею володію добре. У мене інша проблема: мені простіше розмовляти зі співрозмовником тією мовою, якою він до мене звертається (нічьо так відмазка, да?).

Але знаєте, я дуже і дуже поважаю людей, у яких язик сам собі не зраджує. От вони розмовляють українською завжди, навіть в повністю російськомовному оточенні. І не паряться.

Такі люди кажуть: "Навіщо мені переходити на російську? Мене ж розуміють". Такі викликають у мене захоплення. Я часто думаю про те, чому не роблю так сама, чого не вистачає, чого я соромлюся? "Быть не понятой"?.. Але я ж у своїй країні, і це моя державна мова, це мова моїх батьків і предків. Напевно, це все ж таки слабкість духу…

Я почала помічати, що після революції, яка відбулася не лише в країні, а і в нашій свідомості, українською стало говорити престижно. Люди почали зривати свої маски і не боятися бути щирими навіть на касах у супермаркетах чи в розмовах із консультантами пафосних магазинів.

Почати не боятися виглядати смішними насправді дуже легко, просто одного разу потрібно пообіцяти собі замовляти таксі виключно українською… І пам'ятати, що на іншому кінці дроту адресу записує не корінна москвичка, а, можливо, уродженка Жашкова.