У Мережі днями з’явилося таке звернення:

«Всім, хто може допомогти!

Будь ласка, допоможіть звільнити режисера і художника!

Двох наших молодих українських колег, яких ми добре знаємо, з 25 квітня утримують у Слов’янську.

Павло Юров (р. 1980) — театральний режисер, що народився в м. Антрацит (Луганська область, Україна) і проживає в м. Київ (Україна), добре відомий молодому театральному співтовариству своєю роботою з молодою російською драматургією, лауреат театральних премій, учасник московського десятого міжнародного театрального фестивалю ім. А. П. Чехова, працював у майстер-класах фестивалю у складі групи молодих режисерів країн СНД, та Денис Грищук (р. 1985) — художник, волонтер, артист, що народився в м. Донецьк (Україна) і який також проживає в м. Київ (Україна), приїхали до Слов’янська вранці в п’ятницю 25 квітня, щоб «побачити все на власні очі» для підготовки вистави, і були зупинені ополченцями Донецької народної республіки. Їх попросили пред’явити документи, у них були квитки назад до Києва, їх затримали для перевірки. Є дані, що вже більше двох тижнів їх утримують у будівлі колишнього СБУ.

Ми, російські драматурги, режисери, критики, артисти, ручаємося за наших колег і просимо звільнити їх. Хлопці багато зробили для російсько-українських культурних зв’язків, допоможіть їм повернутися до роботи».

Під зверненням — імена Євгенія Міронова, Ксенії Раппопорт, Олександра Калягіна, Валерія Фокіна, Михайла Пореченкова, Вероніки Доліної — всього більше ніж 50 підписів.

Тут, звісно, виникає дивне відчуття роздвоєння не особистості, а реальності. Частина імен у цьому списку — ті самі особи, які нещодавно підписали набагато гучнішу заяву про повну і цілковиту підтримку путінської окупації Криму. Тепер ось — це обережно сформульоване прохання. При цьому підписантів неможливо запідозрити в браку кмітливості: мали б зрозуміти, що події в Криму і в Донецькій області — частини одного цілого, що без першого не було б другого, що саме завдяки таємним і явним діям адміністрації Путіна терористи у Слов’янську почуваються абсолютно безкарно. Не хочеться цитувати банальності, але ж краще не скажеш: ви або хрест зніміть, або труси вдягніть.

Втім, розбиратися, які мотиви рухали багатоликими артистами, не дуже цікаво. Головне — досягти результату. Сепаратисти на Донбасі в цілому і в Слов’янську зокрема цілодобово освідчуються в коханні Росії. Можливо, лист від російських знаменитостей, до того ж настільки відданих справі Путіна з відбирання чужих територій, спонукає їх припинити знущання з двох полонених, що тривають вже півмісяця, чия провина, ймовірно, була лише в тому, що вони дозволили собі не погодитися з «генеральною лінією».

Я особисто знаю Дениса Грищука. Важко уявити, щоб ця інтелігентна молода людина представляла якусь загрозу для будь-кого, особливо для орди автоматників.

Чого домагаються сепаратисти, утримуючи Дениса, Павла і ще десятки людей у заручниках — невідомо, напевно, навіть їм самим. Грошей не отримаєш, на нових губарєвих не обміняєш. Може, просто додають собі в такий спосіб більше значущості. Хоча з кожним днем полону до всіх (сподіваюся, до місцевих мешканців зокрема) доходить, що так звана Донецька народна республіка неухильно рухається у бік такого собі псевдоутворення, що поєднує в собі найгірші риси свавілля, — дикої суміші нинішнього Сомалі та фашистської диктатури. Тому що позбавляти людей свободи за інакші погляди — це і є фашизм. Тримати їх в ув’язненні без чесних і неупереджених суду, слідства й адвоката — фашизм. Катувати — фашизм. Громити й захоплювати редакції незалежних газет — фашизм. При цьому, звичайно, ні про інше так не люблять поговорити відморозки з автоматами та їхні прибічники, як про проклятих київських фашистів, що насуваються на них.

Почути Донбас? Та вже почули. Так почули, що оглухнути можна. А тепер почуйте нас: відпустіть Дениса і Павла, нарешті!