З наближенням дня голосування, розмови на тему виборів все частіше зводяться до дилеми обрання президента в один або у два тури. Формат таких дискусій реанімує спогади про перипетії кампанії 2010-го року.

Тоді увесь патріотичний люд поставили перед скупою альтернативою: «Голосуй за Тимошенко або програєш!». Не бажаючи перемоги Юлі й абсолютно не сприймаючи Януковича, величезна спільнота українських патріотів заочно консолідувалася в рух, який потім юлефани зневажливо обізвали «Противсіхами».

Неоголошений рух очолили відомі українські інтелектуали. Врешті-решт, «противсіхів» по Україні назбиралося близько мільйона, у Києві таку позицію висловив майже кожен десятий виборець.

Здебільшого рух об’єднав думаючого виборця. Це підтвердить порівняння результатів тодішнього голосування, наприклад, у Черкаській та Львівській областях.

Обидва регіони голосували проти Януковича, в обох впевнено перемогла Тимошенко. Разом з тим, і на Галичині, і посеред Наддніпрянщини в обласних центрах «противсіхів» було удвічі більше, аніж в округах, що охоплювали райони цих областей.

Це була загальнонаціональна тенденція. Варто глянути на результати голосування у Вінницькій, Чернігівській або, приміром, у Кіровоградській областях – та сама різниця між обласними центрами і районами. Це дає підстави припускати, що «противсіхів» було більше серед інтелігенції, частка якої об’єктивно вища у великих містах.

Хоч сьогодні і відсутній ризик отримати президентом Януковича, дискусія довкола нинішніх виборів питомо нагадує 2010-й рік. Знову надгарячі дебати у колі приятелів і примусовий парафраз тодішньої тези: «За будь-що ми мусимо обрати президента у першому турі». Як і тоді, дискусія не про якість кандидатів у президенти чи бажаний для України варіант. Все знову довкола технічної дії замість вибору. Адже багато з тих, хто агітує за виборчу кампанію в один тур, не обов’язково вважають Порошенка оптимальним президентом для України. Розмови навіть не про те, чи зможе першотуровий тріумфатор втихомирити Путіна. Основний аргумент, смішно вголос промовляти, – обравши Президента України 26 травня, миттєво остудимо кремлівського хулігана.

Страх перед ситуативними вибриками Путіна гнітить раціональні міркування. Невже не зрозуміло, що Путін рафінований суб’єктивіст? Для нього не існуємо ні ми, ні наші вибори.

Його розрахунки базуються винятково на особистих, часто неадекватних, відчуттях і уявленнях. Україна – лише мить в далекосяжному путінському прожекті. Тож обрання українського президента двома тижнями раніше чи пізніше практично не має жодного значення для Путіна, його бажань і намірів.

Разом з тим, серед величезного масиву українських патріотів знову формується спільнота, яка не голосуватиме за Тимошенко, і, водночас, не вважає, що маємо будь-що обрати президента у першому турі. Зважаючи на контекст передвиборчого дискурсу, - це сьогоднішні «противсіхи». Вони не сприймають популізму, заперечують принцип «якось буде», мислять критично, а відтак раціоналізують свій вибір. Саме такими ми бачили себе на Майдані. Чи не так?

Ретроспективний погляд на події минулого півріччя наштовхує на висновок: феномен Майдану-2014 – це інституціоналізація політичної парадигми «проти всіх», каталізатором для якої стало свавілля режиму Януковича.

Згадаймо настрої на революційні площі, коли разом із закликами до повалення тирана, люди засвистували лідерів «реєстрової опозиції». Майдан волів бачити нових провідників своєї волі.

Повстале суспільство активно шукало нових вимірів громадської мобілізації, тут формувалися нові ініціативи. На Майдані йшов постійний пошук політичної кооперації. Результатом цих пошуків став Автомайдан, Самооброна Майдану, безліч тематичних сотень, які формувалися за ініціативою пересічних активістів.

Кожен, хто чим міг, без зайвих закликів і прохань прагнув зарадити спільній справі. Честю для кожного було допомогти Майдану в міру своїх можливостей. Всі ми були «противсіхами», бо не потребували патерналізму, а навіть відторгали його. Цей рух не лише повалив глибу Януковича, але й сформував і озвучив запит на нову якість в українській політиці.

Відчуваючи, що Майдан – це інституційне відображення «противсіхів», влада втратила інтерес домовлятися з «реєстровою опозицією» і, врешті-решт, здалась. Подальший спротив влади не мав сенсу, адже ті ватажки, з ким можна було домовлятися, не контролювали повсталих людей.

Нині ті, хто закликає голосувати 25 травня нашвидкуруч, заперечують сенс Майдану, йдуть всупереч його справжнім прагненням. Користуючись тимчасовими обставинами, вони підштовхують робити емоційний, а не раціональний вибір. Згодом, це обов’язково дасться взнаки й закінчиться новим масовим суспільним протестом.

Бачачи повернення у київську владу корупціонерів Черновецького, помітивши сліди Фірташа у нових державних оборудках, сплачуючи й надалі побори дрібним корупціонерам, люди знову вийдуть на вулиці. Суспільство вкотре закипить, тільки-но збагне, що поспішна неперебірливість законсервувала старі порядки.

Сподіваюся, всі етапи революційних метаморфоз в Україні у ХХІ столітті подолаємо значно швидше, аніж це відбувалося у Франції наприкінці ХVIII століття. Адже основним рушієм нинішніх українських трансформацій є не голодні санкюлоти, а високоосвічена частина української нації.