Останнім часом мені катастрофічно щастило на жителів Донбасу. Можливо, тому що вони відчули себе господарями країни й почали лізти де тільки можна. Ось і доводилося з ними контактувати. Не скажу, що спектр моїх контактів був надзвичайно широкий, але все ж таки доволі репрезентативний.

Доводилося спілкуватися і зі стовпами донбаського бізнесу, і з представниками їхньої «регіональної» політичної еліти та інтелігенції, зрештою, простими

людьми. Були серед них не лише «закохані на схід», сиріч Росію, а й такі, які себе вважали українськими патріотами (інше питання, якою була міра цього патріотизму). Попри різницю між цими людьми, я не раз доходив висновку, що між ними є чимало спільного.

ПРОКЛЯТИЙ КРАЙ — ЕЛЛАДА СТЕПОВА

Так назвав степову Україну Євген Маланюк — один із найбільш історіософських українських поетів ХХ ст. Степова Еллада була його Батьківщиною, яку він любив і водночас картав за її недолугість. Прочитайте вірші Маланюка. Вони сьогодні звучать актуально.

Донбас — східний фрагмент нашої степової Еллади. І в образному, й у буквальному розумінні. Адже тут, у донбаському Приазов’ї, здавен жили припонтійські греки. Проте не ці нащадки давньої Еллади визначають обличчя донбаського Приазов’я. А тим паче всього Донбасу. Це обличчя визначають інші чинники. Про них і поговоримо.

На відміну від багатьох регіонів України, Донбас не був ареалом розселення давніх слов’янських племен. У донецьких степах споконвіку жили кочові орди — починаючи від хозар і закінчуючи татарами. Українські козаки, які в дечому перейняли спосіб життя ординців, почали освоювати ці простори в ранньомодерні часи — у XVII—XVIII стст.

Можливо, українці й змогли б залюднити цей край і стати тут домінуючою силою, якби не інтенсивна індустріалізація, котра дала знати про себе в кінці ХІХ ст. Навіть сьогодні на Донбасі в селах та невеликих містечках є чимало україномовних людей з типово «козацькою» зовнішністю. Зрештою, український фрагмент Донбасу не такий і малий. Так, він тут не домінував. Не домінує і зараз.

Але, хоч як парадоксально, цей український Донбас породжував і породжує українських відчайдухів. Пригадаймо, що на Донбасі виріс Дмитро Стус. З Донбасу був родом Микола Руденко — один із найнеординарніших представників дисидентського руху шістдесятників.

Парадоксально, але поштовх для індустріалізації Донбасу дав українець Нестор Кукольник. Саме він ініціював побудову залізниці Харків-Таганрог, яка пролягла через Донбас. Він же звернув увагу царського уряду на багаті корисні копалини зазначеного регіону. Це вже пізніше з’явилися Юз та інші іноземні фабриканти. Правда, хто зараз про це відає на Донбасі...

Не знаю, чи варто дякувати Кукольнику за цей поштовх до промислового освоєння регіону. Бо останнє здійснювалося вкрай незбалансовано, часто хижацькими методами, виявлялося в безжалісній експлуатації природних ресурсів. І призвело до численних проблем — економічних, соціальних, демографічних, екологічних.

Історія сучасного, власне, індустріального Донбасу налічує максимум 150 років. Це дуже мало, щоб сформувати якусь традицію. Галопуюча індустріалізація Донбасу почалася в радянські часи. Тому якщо говорити про якісь донбаські традиції, то вони переважно радянські.

Про радянськість Донбасу свідчить багато речей. Це й топоніміка, яка часто змінювалася. І численні пам’ятки радянської епохи в містах та селах Донбасу. Зрештою, російсько-радянська міфологія (з різноманітними міфічними стахановцями, краснодонцями), яка міцно загніздилася в головах донбасців, особливо старшого покоління.

Хоча останнім часом донбасці починають шукати «духовність» — схоже, через непевність у дні завтрашньому і навіть сьогоднішньому. Пригадайте, яким набожним виглядав Янукович. А Пшонка з його численною домашньою релігійною атрибутикою! Правда, «духовність» донбасців переважно тягнеться до російського православ’я або до космополітичного протестантизму.

Донбас був не просто регіоном з радянськими традиціями. Це була «ідеальна» модель радянськості. Пролетарський край, де домінуючим є «гегемон». Край шахтарів та металургів — людей чи не найбільш шанованих пролетарських професій. Водночас це «плавильний котел», де представників різних націй та народностей робили чимось одним, вважайте новою спільністю — радянським народом. Звісно, з російською мовою та російсько-радянськими стереотипами.

Таким радянським Донбас дістався незалежній Україні.

ДОБРІ ЖИТЕЛІ ДОНБАСУ

Недавно на одному з телевізійних каналів почув просторікування Тараса Чорновола про те, що жителі Донбасу — дуже добрі, щирі люди. Ну кому, як не колишньому начальнику виборчого штабу Януковича, судити про ментальність донбасців! Тарас Чорновіл не одинокий у таких оцінках.

Часто доводилося чути від різних людей, що на Донбасі живуть добрі люди, які не тримають камінь за пазухою, є відкритими і т. д., і т. п. Правда, виникає запитання, чому зараз деякі з цих «добряків» готові бити, а то й вбивати людей, які думають не так, як вони; чому ці «добрі люди» беруть заручників, піддають їх тортурам, чинять грабежі?

Ні, я аж ніяк не заперечую «добрість» жителів Донбасу. Контактуючи з ними, не раз зустрічався з цим феноменом. З донбасцями легко спілкуватися, вони охоче йдуть на контакт, ладні обговорювати різні теми, готові навіть посповідатися.

Інша річ — яка природа цієї «добрості». Звісно, будь-яке порівняння кульгає. Але «добрість» донбасців чимось нагадує дитячу доброту. Дитина, яка тільки починає пізнавати світ, є ще наївною, щирою, легко контактує, готова допомагати іншим. Донбасці, які є молодою спільнотою (я б їх ідентифікував як субетнос), відповідно, теж є «добрими» й «наївними».

Як і діти, донбасці — люди емоційні. Можна сказати — «сердечні». Тобто сприймають світ не стільки раціонально, скільки емоційно. Звісно, «сердечне» сприйняття має свої переваги. Але його значне домінування веде до суттєвих негативів.

Донбасці, ігноруючи раціональне мислення, легко піддаються ідеологічним маніпуляціям, різним міфологіям. Вони тривалий час вірили в «свого» Януковича, багато хто з них і далі вірить у Ахметова, боїться міфічних бандерівців, «Правого сектору», НАТО, Європейського Союзу, вважає, що Донбас годує Україну, що він дуже потрібен Росії, яка йому допоможе. Воістину блаженні віруючі.

«Добрість»і «сердечність» донбасців часто поєднується із зарозумілістю, намаганням самоствердитися, яке, насправді, є проявом комплексу меншовартості. Це самоствердження за відсутності серйозної традиції, а отже, й смаку, може набирати потворних форм. Нещодавно країну шокувала пишнота палаців донбаських владоможців (Януковича, Пшонки, Іванющенка), де кричуща розкіш поєднувалася з таким же кричущим несмаком. Це зовсім не виняткове явище серед багатих донбасців. Вони вірують у свою «особливість», свою місію. Мені доводилося спостерігати не за одним дивним проектом багатеньких донбасців, які думали, ніби ощасливлюють не лише Україну, а й увесь світ.

А ще донбасці — люди анархічні. Вони не шанують владу. І ладні шукати свою «хату з краю». Не забуваймо: колишня столиця українського анархізму Гуляйполе містилася майже на кордоні з Донбасом.

Цей своєрідний анархізм поєднується з напівміфічним «донбаським характером». Мовляв, донбасці, попри свою «добрість», є людьми сильними, жорсткими, навіть жорстокими. До певної міри це так. Принаймні, донбаський криміналітет, як і анархісти батька Махна, займалися масштабними грабунками.

Але донбасці демонструють силу до того часу, доки відчувають, що їх багато, а тих, на кого вони тиснуть, мало. Ще їм потрібен вожак. Це психологія кочової орди. Досить забрати вожака, показати донбасцям силу, як вони ламаються.

Крах Януковича і під час помаранчевої революції, і під час Євромайдану це демонструє. Як і орда, що змушена відступити під натиском сильного, але може повернутися на своє кочовище, так і донбасці, відступивши і «зализавши рани», ладні взяти реванш.

Пересічний же донбасець направду мирний. І готовий миритися з правом сильного. Чи можемо ми говорити про серйозний опір репресіям радянської влади на Донбасі? Далебі, ні. Так само й не можемо говорити про серйозний опір у цьому краї німецькій окупації під час Другої світової війни. Щоправда, радянська пропаганда витворила міф про краснодонців, щоб показати, ніби Донбас боровся проти фашистів. Але це міф, за яким мало що стоїть. Зрештою, пересічний донбасець примирився з кримінальною окупацією свого краю на зорі української незалежності. Більше того, прийняв цю окупацію як свою. Мовляв, так, це бандити, але ж бандити свої.

І ще одна риса донбасців упадає у вічі. Це — слабке почуття гумору та якась понурість. Придивіться, приміром, до очільників Донбасу. Чи пам’ятаєте ви, щоб Янукович жартував? Іноді він намагався посміхатися. Але ця посмішка була відверто цинічною та водночас зверхньою. Хоча цю понурість, в принципі, можна зрозуміти. Життя на Донбасі не було і не є простим. Тут не до сміху.

Загалом житель Донбасу чимось нагадує дитину, в якої тяжке дитинство. Він добрий, наївний,»сердечно» сприймає світ. Через те ладен багато що брати на віру, не вдаючись до раціонального аналізу. Але разом з тим ця «дитина» може бути жорстокою й жадібною. Бо ж у неї тяжке дитинство.

ДОНБАСЬКИЙ ПОРОЖНЯК

Нинішня ситуація на Донбасі, як на мене, — не лише наслідок впливу Росії, камарильї емігранта Януковича, місцевих олігархів, їхніх ідеологічних речників — регіоналів та комуністів, прорахунків київської влади тощо. Це й породження «донбаського характеру».

Донбаська доброта, поєднана з наївністю, є причиною того, що чимало жителів цього регіону підтримують ефемерні «народні республіки» — Донецьку й Луганську. При цьому самі не знають, що це таке. Але підтримують. Бо так підказує їм серце. І вірять, що це вирішення їхніх проблем.

Донбасці, які голосували на псевдореферендумі за свої «народні республіки», не хочуть включити розум та елементарно проаналізувати ситуацію. Не хочуть визнати, що вони є депресивним й дотаційним регіоном. І Росії вони не потрібні — хоча б через те, що анексія Донбасу створить для неї безліч серйозних проблем. До речі, Росія навіть не визнала результатів псевдореферендуму.

Коли ж донбасці захочуть стати незалежними, то світ не визнаватиме їхньої самостійності. Навіть не відомо, чи визнає «народні республіки» Росія. У такому разі Донбас стане ізольованою територією. Навіть торгувати нормально не зможе. А за нинішнього становища донбаської економіки це означатиме її крах.

Але питання не лише в економіці. Уже сьогодні дедалі більше даються взнаки анархічні риси донбасців. Донбас стає некерованою територією. Поряд з паралізованими органами влади діють «народні республіки», різноманітні парамілітарні угруповання. Зрештою, тут українські силовики проводять антитерористичну операцію, а фактично змушені вести бойові дії. Видається, що сьогодні вже ніхто не контролює Донбасу — ні український уряд, ні путінська Росія, ні донбаський олігархат. Чимось це нагадує події в Україні 1918—1920 рр. Щоправда, в межах лише одного регіону.

Чи розуміють донбасці трагічність ситуації, в яку вони самі себе загнали? І продовжують заганяти. На жаль, цього розуміння серед більшості жителів регіону немає. Залишається сподіватися, що воно з’явиться. Тільки — коли? І чи не буде це запізно?