«Аби лиш не було війни». Прагнення українців жити в мирі не могло не стати передвиборчим трендом, який використовують кандидати в президенти. Хтось обіцяє мир в країні, акуратно минаючи тему протидії російській агресії, хтось обіцяє повернути Крим, що в багатьох українців асоціюється з відновленням відчуття безпеки, поверненням украденого чи відновленням справедливості… як завгодно.

Відразу зазначу – це не контрагітація, це спроба достукатися до здорового глузду.

Сергій Тігіпко рішуче і впевнено обіцяє нам мир, а сам просто побоявся прийти на доленосне засідання Верховної Ради 20 лютого і проголосувати за «припинення вогню». Навіть його добрий друг Ігор Коломойський в інтерв’ю одному з інтернет-видань сказав, що Тігіпко «не завжди буває рішучим». Він пропонує досягти миру шляхом припинення протистояння, що правда, не каже, як змусити терористів на Донбасі змусити припинити протистояння, вбивати українських громадян, грабувати банки і магазини тощо.

Колишній «регіонал» Валерій Коновалюк також запевняє нас в тому, що відновить мир. Якщо в когось коротка пам'ять, то варто нагадати, що Коновалюк теж не відзначається надто вже проукраїнською позицією, більше того, його можна відносити до числа сексотів. Досить яскравим прикладом є відео чотирирічної давності, де він плазує перед українофобом російським депутатом Костянтином Затуліним.

Закрадаються сумніви у випадковості його повернення в політику саме зараз.

Петро Порошенко, який вже практично відкрито шантажує виборців, погрожуючи апокаліпсисом у разі свого не обрання в першому турі чи взагалі, також відзначився незрозумілою позицією в цьому питанні.

Він обіцяє повернути Крим без військового втручання. Відразу напрошується питання: як, загодує окупантів шоколадом до смерті? Але якщо серйозно, то хотілося б побачити, як це буде зроблено саме цією людиною і так як вона каже. Хай скаже про це Путіну і Шойгу. Бажання не дратувати виборців доводить політиків до абсолютно недолугих висловлювань та позиції, яка полягає у відсутності позиції.

Незрозумілим залишається хід Юлії Тимошенко зі створенням її «Руху опору». Не маю нічого проти, але є кілька моментів, які викликають логічні претензії. Наприклад, формування цього руху всупереч статуту ЗСУ і загальним військовим канонам. Але це все теорія і абстракції. Головне те, що ми не побачили якихось реальних речей, дій, результатів, ми не побачили що це собою являє, що викликає підозри на предмет бутафорії та дешевої технології.

Василь Цушко взагалі заявляє, що ми «приречені домовлятися з Росією». По-суті він пропонує стати в колінно-ліктеву позу перед Путіним і надіятись, що все минеться. Грузія, яка перебуває у набагато менш вигідному становищі, змогла відстояти свою державність, не чекаючи милості царя. У нас для того набагато більші можливості. Також є можливості для того, щоб займати сильну переговорну позицію, а не плазувати та весь час іти на поступки й втрачати все, бо ми, бачте, «приречені». У нас насправді є можливість вибирати.

Менше з тим, ніхто не прагне кровопролиття, ніхто не закликає до поглиблення конфлікту. Наш народ, як ніхто інший, заслужив на те, щоб жити в мирі, як ніхто інший знає, що таке війна.

Проте, нам пропонують завідомо нелогічні рішення, дають обіцянки, які не можна виконати без демонстрації сили й рішучості. Нам підсовують якісь папірці, підписані спільно з тими, хто ще кілька місяців тому обурювався, чому нас на Майдані так мало вбивали, «круглі столи» із бандитами, вбивцями, казнокрадами, колабораціоністами і т.д.

За останній час ми сотні разів чули прислів’я «Хочеш миру – готуйся до війни» та «Хто не годує свою армію – годуватиме чужу». Це ж не просто красиві фрази, а синтез тисячолітнього досвіду.

Чи може керуватися людина, яка на заклик захистити наших громадян від терористів, віддати відповідні накази, спорядити і відправити для цього силовиків і військових, починає звинувачувати тебе у тому, що ти прагнеш війни і вбивств?! Тобто, якщо ми захищаємось і відповідаємо вогнем на вогонь, тоді це означає, що ми злочинці і вбивці?

Ми не справимося з агресією, не застосувавши силу. Меморандуми, круглі столи, очікування санкцій з боку Заходу, поступки агресору в надії, що він схаменеться і зупиниться на досягнутому, виведення в публічне правове поле суб’єктів, які здійснюють відверту підривну діяльність, відсутність рішучих кроків з протидії агресору, само утихомирення на фоні агресії… Це як лікувати хворого на рак аскорбіновою кислотою чи плацебо. Це тоді коли пацієнт потребує хірургічного втручання та хіміотерапії. От і деякі політики намагаються лікувати рак «аскорбінками».