Сьогодні в Донецьку на порядку денному стоять передусім три основні питання: як тут відбудуться вибори, як вплинуть на ситуацію ініційовані Рінатом Ахметовим «гудки» (і все, що з ними пов’язане) і, звісно, базове питання — «коли це все закінчиться?».

Вибори, судячи з усього, вдасться провести лише на деяких територіях. «Гудки» ж покликані швидше не стільки створювати психологічну атаку на активістів «Донецької народної республіки», скільки підштовхувати й затверджувати у відповідних позиціях тутешню громадську думку, щоб вона, врешті-решт, природним чином витіснила зі свого середовища ДНР.

«Коли це все закінчиться?». Щось передбачати в цьому випадку, напевно, було б занадто непевно.

У нинішніх умовах проглядається ще одне актуальне питання: що буде, коли це все закінчиться? Актуальне воно тому, що сьогоднішні причини створюють завтрашні наслідки. Наскільки швидко деколи потенційні загрози можуть перетворюватися на актуальні, за останні місяці ми переконувалися не раз. 

Якщо наразі найімовірнішим сценарієм для Донбасу вважати збереження в рамках України (як мінімум економічно зумовлене з урахуванням проведення відповідної децентралізації), тоді питання можна поставити конкретніше: що буде з ДНР після того, як їй доведеться піти з місцевої суспільно-політичної сцени?

І тут слід виділити два найнебезпечніших варіанти.

1    ДО РОСІЙСЬКОГО УЛЬТРАПРАВОГО

Не переламавши громадську думку в Донецькій області на свою користь, не діждавшись рішучих дій з боку Володимира Путіна, не зумівши створити й запустити щось реально дієве з іншими південно-східними «республіками», ДНР (те, що від неї залишиться як у плані соціального складу, так і в розмаху політичної енергії) може піти шляхом чистого російського націоналізму. (Павло Губарєв свого часу вже був членом «Русского надионального единства» — щоправда, як стверджувалося в одній з його листівок, у результаті «народний губернатор» передивився власні погляди на цю організацію). І стати, наприклад, регіональним крилом якого-небудь ультраправого російського руху антагоністичного відносно Кремля (який буцімто «зрадив» або «здрейфив» забрати Донбас) і такого, що виступає за приєднання до РФ південно-східних областей України.

До речі, за повідомленнями різних ЗМІ, в період Майдану вивчати український досвід до Києва приїхали представники деяких російських ультраправих організацій, серед яких — Націонал-демократична партія, етнополітичний рух «Русские», «Русское имперское движение». Ці три організації були й помічені в підтримці «російської весни» в Південно-Східній Україні. Нещодавно лідер російських націонал-демократів (де-факто, виходить, націоналістів) Костянтин Крилов заявив: «Якщо українці хочуть будувати свою національну державу — будь ласка! Але абсолютно не зрозуміло, чому ці прибічники української національної держави раптом починають проявляти імперські амбіції й утримувати російські території, які в їхній державі жити не хочуть»...

Як боротися з цією потенційною загрозою? Не давати їй підніматися вище маргінального рівня, а на цьому рівні вона все одно існуватиме. Щоб не збільшувати в південно-східних областях України чисельність російських націоналістів в першу чергу слід не займатися в цих регіонах нав’язуванням одновимірних українських нацконцепцій. Наша країна більша, ніж будь-які концепції про неї, які частенько намагаються звести її до чогось такого, що переважно підходить одним регіонам й чуже для інших.

2      ПОДАЛЬШИЙ ТЕРОР

Сьогодні головні вороги ДНР — це Майдан, «київська хунта», «бандерівці», «Правий сектор», українські військові, Нацгвардія, патріоти України (найбільш демонстративні й такі, що тяжіють до галицького розуміння національної системи координат), Ігор Коломойський і Рінат Ахметов (список, можливо, неповний, але ключові суб’єкти начебто виділені всі).

Проте, програвши, в «Донецькій республіці» можуть знайти головних винуватців своєї поразки зовсім не серед перерахованих вище, а в особах багатьох жителів шахтарського краю, які не надали їй масово ні мобілізаційної, ні силової, ні будь-якої іншої підтримки.

Тут варто звернутися до недавньої заяви так званого міністра оборони «Донецької республіки» Ігоря Стрєлкова, який висловив своє розчарування тим, що він не бачить «натовпу добровольців» біля воріт «республіканських» штабів. «...Ніяк не очікував, що на всю область не знайдеться й тисячі чоловіків, готових ризикувати життям не в себе в місті на сусідній з будинком барикаді, звідки до найближчого «національного гвардійця» треба півдня на машині їхати, а на передовій лінії, де реально щодня стріляють», — досадує Стрєлков.

Такі «неризикові» місцеві жителі згодом можуть бути розцінені в «республіці» як «зрадники», мовляв, проголосували, а захищати свій вибір не схотіли й знову здалися олігархам. Зрадникам інколи мстять, і радикальна частина ДНР, що залишилася, в майбутньому може шукати способи помститися окремим соціальним групам Донбасу шляхом «стандартних» для сучасного світу терористичних актів.

У той же час хочеться вірити, що регіонально-ментальний запобіжник у «республіканців» все-таки спрацьовуватиме, й вони, хоч би як там було, не стануть влаштовувати в краю териконів своєрідні «джихади».

Тим паче, якщо в ДНР поступово примирятимуться з тим, що багато місцевих жителів на «референдумі» підтримали не саме «республіку», а загальнорегіональний протест, мотивований проблемами, які можна цілком розв’язати шляхом діалогу між центром і регіоном, не вдаючись до реального сепаратистсько-ірредентистського радикалізму.

Виходячи з цього, завдання центральної й місцевої влади — щонайшвидше налагоджувати цей діалог і доводити його ефективність у конкретних рішеннях.