Сталося. Україна як держава утвердила себе, знявши сумнів у своїй перспективності. Путін опинився у глибокій дірявій «кальоші»: часто програючи у лобових сутичках з безжальними його найманцями, українці виграли свій найважливіший бій. Бо всьому світові зрозуміло: утвердження України як успішної демократичної держави озивається путінському режимові похоронним дзвоном.

А українці, яким упродовж шістьох місяців довелося переживати величезний психологічний стрес, нарешті отримали good news і якусь надію.

Утім, є радість, але немає ейфорії: дії новообраного Президента народ оцінюватиме прискіпливо від першого ж його кроку. Здається, ми подорослішали, зрозумівши, що демократія – це коли неідеальні люди вибирають неідеального президента, коригуючи неминучі втрати суспільним тиском і належними державно-політичними механізмами.

Люди інтуїтивно відчули, що саме Петро Порошенко є тією людиною, яка опинилася в належний час у належному місці. Дай, Боже, йому стати великим Президентом й успішно пройти з Україною крізь голкове вушко реформ. Проте памʼятаймо, що навіть зорі неминуче міняють своє розміщення на небі. Розчарування в обраному кандидатові є нормою демократії. Але, навіть розчаровуючись, ми маємо боротися за свого обранця, підставляючи йому плече і вчасно коригуючи його дії, тим самим оберігаючи суспільство від руйнівної зневіри.

Схиляю голову перед урядом Арсенія Яценюка: адмінресурс задіяний не був, вибори були чесними й демократичними. Ми ще раз переконалися: якщо народ не ґвалтують, він виявляє свою глибинну демократичність і європейськість. Це для нього природно.

Я вдячний усім тим, хто розуміли: ми не маємо розкоші голосувати у два тури. Це добре про нас свідчить в очах тих, хто вміє рахувати гроші – особливо позичені. Водночас я вдячний також і тим, хто підтримав свого кандидата всупереч рейтинговим розрахункам. Бо результати виборів такі красномовні, що ніхто не зможе сказати, буцімто ніякого вибору не було.

Не можна не подякувати виборцям, зокрема, на сході та півдні України, які все-таки зуміли і захотіли проголосувати. Завдяки їм Петро Порошенко переміг у всіх регіонах України. Має рацію Ярослав Грицак: «Україна колеться, але не розколюється».

Ці вибори засвідчили істину, яка стала вже банальною: коли утверджується політичний центр, усі ідеологічні крайнощі занепадають. Це піде на користь Україні: і соціальна, і національна ідеї мають набути в нас здорового цивілізованого вигляду. Так, українському суспільству потрібен здоровий лівий фланг, який дбатиме про соціальні потреби простих людей і «не дозволить сильним погубити людину». Так само потрібен Україні здоровий патріотизм, в основі якого буде любов до рідного краю, а не ненависть до будь-якогоіншого.

Уже вчора на різних ток-шоу були видно, як різко в українському політикумі заскрипіли гальма. Один за одним регіонали-«шуфричі» почали руйнувати емоційне піднесення людей і «топити» саму ідею реформ у каламутній водичці парламентських чорториїв. Тут ситуація аж криком кричить: цей парламент треба міняти якомога швидше! Бо в ньому, здається, до повного комплекту бракує лише відомої «конотопської відьми»…

Перелік реформ, що їх слід провести якнайшвидше, є майже невичерпним: Україна потребує комплексного преображення. Проте є одна справа, яка потребуватиме невідкладного втручання, оскільки без її вирішення корозія розʼїдатиме усі без винятку наші суспільні проекти. Йдеться, звичайно, про подолання корупції.

Ця справа вимагатиме великої одностайності та солідарності українців. За неї має взятися не лише новообраний Президент, а й уряд, парламент, суд, бізнес, Церква, ЗМІ,  громадянське суспільство загалом. Ми не сміємо залишити корупції жодного рятівного притулку, ми маємо піти на неї атакою з усіх боків.

Слід перекрити усі законодавчі лазівки, створені свідомо багатьма поколіннями наших «законотворців». Бізнес і студентство мають вибудувати Стовп національної ганьби, виводячи хабарників на світло денне. Священики мають не просто засуджувати корупцію у своїх епізодичних проповідях – слід розпочати масову й тривалу душпастирську кампанію, узявши за приклад успішну антиалкогольну кампанію Греко-Католицької Церкви за митрополита Йосифа Сембратовича наприкінці ХІХ століття. Причому за цю кампанію мають узятися водночас усі релігійні громади України.

Не очікуймо, що з корупцією справиться один Президент. Не заспокоюймо себе ілюзією, що чийсь маленький гріх не має впливу на загальну ситуацію у багатомільйонній Україні. Завдання засобів масової інформації показати, який феноменальний ефект можуть дати зусилля навіть однієї людини. Подолаємо цю ракову пухлину – живильна сила розіллється по всьому суспільному організму.    

В цей недільний вечір наша відчайдушна віра в Україну перестала бути утопією, перетворившись у практичну програму. Хай благословить Бог кожного, хто її втілюватиме в життя!