На Заході, в Центрі й на Сході люди відрізняються. Та донедавна всі мирно вживалися. Ця різниця була не така помітна, бо не підбурювалася з Росії.

Не розумію педалювання мовного питання, як зараз роблять на Сході. Мені не заважає те, що донеччани російськомовні. Я туди часто їздив з концертами. Всім подобалися мої казки. Люди хороші, культурні. Було зайшов у Донецьку в інтернет-кафе, а там на комп’ютері не було української розкладки. Попросив - поставили. Говорив лише українською. Не відчував ніякої ворожості.

Мені жалко і страшно, що з людей зробили зомбі. Вони ненавидять, нападають на україномовних, вважають нас ворогами. Асебе - героями, захисниками батьківщини. У своїх казках вчу дітей бути добрими, а на Сході зараз вчать бути лютими. Ворога вони вибрали серед нас.

Людьми і країнами керують телевізори. Як переконати їх у протилежному? Нам нема чого ділити, я в них їхнього не хочу забирати. Ніхто не проти, що люди хочуть мати власну культуру. Але коли це йде через кров і зброю...

Мені дуже не хочеться, щоб наші хлопці-патріоти гинули там, визволяючи людей, які не хочуть бути визволеними. Наші хлопці йдуть, а їм у спину плюють, каміння кидають.

Мій світ розвалився. Мені складно себе склеїти. Сумую за Сходом. Не вірю, що у нас люди будуть сусідів закладати, із лікарень поранених хапати-вбивати, вуха різати, животи пороти, калічити. Не вірю, що в нас таке можливо.