«Те, що належить поправу, ми повинні не просити, а вимагати»

Петро Григоренко

Прийшов день №0. Я був членом комісії на одній з львівських виборчих дільниць. Ми збираємось о 06:45. Час «чудовий», як для мене, любителя сну. Дільниця відкривається о 08:00. До цього часу ми обговорювали наші обов’язки, уточнювали деталі, роздавали бюлетені. До дільниці люди почали підходити ще пів сьомої -  просили, аби ми їм дозволили проголосувати раніше. Одні мотивували це тим, що не встигають на роботу, інші нічого не казали, можливо, відчували відповідальність. На жаль, закон змушував нас їм відмовити.

НА ВИБОРИЙ ЙДУТЬ З ВІРОЮ В КАЗКУ

Столики стояли з правого боку холу. У мене був четвертий з семи - сама середина. Коли розпочалось голосування, по мені пробігся легенький холодок. «Мандраж?», - подумав я. Можливо. «Як піде перший, так і буде далі», - злапав себе на думці. Я чекав того першого, але він ніяк не приходив. На годиннику вже було двадцять по восьмій, а я сиджу без людей. У той час мої колеги вже відкрили рахунок.

Я взяв бюлетень, поки чекав виборців. До цього дня все ж не визначився з голосом. «За кого голосувати? Чи є сенс взагалі голосувати за тих кандидатів?», - думав я собі.  Згодом я дійду думки, що всерівно був правий. Дивлюсь на бюлетень, і одразу кидаються у вічі чотири кандидати, що розташовані один за одним – Симоненко,Тимошенко, Тігіпко, Тягнибок. «Не випадково вони стоять один за одним, і алфавіт тут ні до чого», - усміхаючись подумав.

Згодом о 08:25 до мене прийшов перший виборець – пан Олексій, і тим я відкрив свій рахунок.

Я зауважив, що люди похилого віку заходили у приміщення виборчої дільниці, як у музей. Постійно піднята голова кружляє стінами, розглядаючи якійсь неймовірні витвори мистецтва. На обличчі щира усмішка. Байдуже скільки їй років, але вона йде на вибори, йде з вірою у казку та думкою, що тепер життя стане кращим. Такою ж була ще одна старенька жіночка, яка трималась під руку з своїм чоловіком. За ними йшли двоє дітлахів з матою й татом (дочка або син подружжя похилого віку). За мамою йшов ще один чоловіком, можливо чийсь брат. Одним словом - родина.

З неймовірною швидкістю стукнуло дванадцята година. Я й не помітив, як швидко плинув час, адже мав трохи роботи – захоплюючої роботи. Мені здалось, я отримую задоволення він того, що допомагаю людям здійснювати свій законний вибір. Нехай хто там обирається, але суть у можливості послугувати на благо демократії та прав людини.

Згадаю, як сідуватий чоловік похилого віку з паличкою прийшов до мене без паспорта. За законом, я не можу йому видати виборчий бюлетень.

- Доброго дня, ви з вулиці Х?, - звично запитую я.

- Так, - хриплим голосом відповідає він.

- Можна ваш паспорт?

- Я не знаю, де він. Може, десь в хаті загубився. Ось вам пенсійне посвідчення.

Я спробував пояснити чоловіку, що не зможу цього зробити, адже закон цього не дозволяє. Сказав, що йому треба було звернутись раніше до нас з такою проблемою. На жаль, довилось відмовити йому. Чоловік відповів красномовно:

- Пьху-у-у! Та ну його! - Махнувши рукою на мене, пішов.

Такі випадки на нашій дільниці траплялись двічі чи тричі цього дня. Ми нічого не могли з цим вдіяти. Однак через сорок хвили я знову бачу біля входу цього старенького дідуся у клітчастій червоній сорочці – він прийшов з паспортом. Думаю, це багато про що говорить.

НАШЕ ВІДНОШЕННЯ ДАРУЄ НАДІЮ ПЕРСОНАЛЬНОЇ ВАЖЛИВОСТІ

Від своєї роботи я був з піднесеним настроєм. Мені особливо подобалось спілкуватись з виборцями короткими фразами. Я зауважував, що цим мімімалізованим діалогом, я дарував настрій й іншим. Наприклад, коли я запам’ятовую прізвища людей у списку, які вже були, але ще не повною сім’єю.

Я дивлюсь у паспорт і читаю в голос П.І.Б. :

- Добровольський Андрій Юрійович, 1976 року народження.

- Так точно, -  привітно відповідає пан Андрій.

- Ваш батько нещодавно приходив, казав, що ви на підході, - додаю, усміхаючись, адже пам’ятаю, що приходив Добровольський Юрій Васильович, 1951 року.

По його очах побачив приємне здивування. Мені здається, таким чином люди відчувають себе потрібними політичному апарату, такими, про яких пам’ятають та знають.

- О-о-о так, тато до цього дуже серйозно ставиться, - відповідає він та сміється.

На мою думку, така привітність надає виборцям персональної важливості в країні. Зважаючи на те, що у суспільстві побутує думка, наче про людей взагалі не думають, таке відношення на виборах дарує їм крапельку надії, віри у те, що їх голос справді важливий для країни. У такій роботі потрібна живість, а не режим пихатого кіборга, який просто виконує свою функцію.

Інший приклад. Близько одинадцятої години до мене підійшов чоловік середнього віку, дає паспорт. Відкриваючи документ, щоб подивитись прописку, я відчуваю запах чи літолу, чи шрусу. Одразу згадаю, як ремонтував у тата в гаражі свій велосипед, розбираючи його, наче конструктор, а він – машину. Розуміючи, що цей чоловік також дотичний до такої роботи, я ризикую на фразу:

- Бачу, ви маєте трохи роботи з машинами, - посміхаючись і пишучи, говорю я.

По обличчю чоловіка видно, що він здивувався. Напевне, подумав, хто я такий і звідки це знаю. Далі усміхається і запитує зацікавлено:

- Так, а ви звідки знаєте?

Відчувається по запаху паспорта. Знаю, бо часто буваю в тата в гаражі – ремонтуємо, - відповів я.

Чоловік взяв бюлетень і, сміючись, додав:

- Дякую, успіхів тату!

На нашій дільниці було приблизно 1400 виборців з близько 1900, однак бували напливи людей, де я себе відчував, наче касир у Мак-Донлдз. З колегами, жартуючи, уявляли, що ми на Мак-Драйві.

Десь близько сімнадцятої години до мене підходить молода жіночка, дає паспорт. Відкриваючи, як бачу доларову купюру під прозорою обкладинкою.

- Це ви так поклали, щоб гаїшників спокушати? – Жартуючи, запитую.

Жінка почала сміятися та «віднєкуватись». Думаю, таке відношення у роботі дарує людям настрій. Хоча тут, звичайно, треба бути обережним, щоб не переборщити. Треба вміти знаходити підходи до людей, знаючи їх лише кілька секунд. Мені здається, такому працівники маршруток, магазинів чи офісники зобов’язані вчитись.

Вже йшла десята година нашої роботи. Ми трохи змучені та й виборців було  небагато на ту годину. Я ще так і не проголосував. Вирішив виконати свій обов’язок  за п’ять хвилин до закриття. Впродовж дня ми постійно перераховували кількість тих людей, що проголосували в нас. В мене було 283 виборці. Часом ми навіть змагались в кого більше, вели свою чемпіонську гонку по кількості людей, що проголосували. У ньому я здобув бронзу з результатом у 208 виданих бюлетенів. На жаль, явка не найкраща.

ПОЧАТИ З СЕБЕ…А НЕ ТИХ, ЗА КОГО ГОЛОСУЄМО

19:55 – настав час голосувати для мене. Я показав паспорт, двічі розписався і зайшов у кабінку. Дивне відчуття. «Мандраж?», - подума я. Ні. Я дивлюсь у бюлетень і знову проглядаю кандидатів – 80% відкидаються на підсвідомому рівні. А взагалі, кого ми вибираємо? Більшість населення ні про кого нічого не знає, а ту інформацію, яку вони думають, що знають, є нічим іншим, як результат діяльності огидних піар-агенцій та брудної реклами, які дають викривлений образ «героя України».

Вибори Президента України 2014 проходили, як на деяких контрольних, - методом виключення. Ми – основа держави. Тому, хто б не був у владі з тих 20%, ми не повинні допустити того, що сталося за правління Януковича.  Допустили -  за це й поплатились, а ціна – життя сотні українців. Як казав Петро Григоренко: «Те, що належить поправу, ми повинні не просити, а вимагати». Вибори 2014 – це, як б сказав, вибір самих себе, як спостерігачів за усіма процесами в країні.

Думаю, цим голосуванням «без вибору» ми обираємо себе. За кого б ви не проголосували –  всюди ваше прізвище. Ми - остання ланка контролю. Ми – це закон. День виборів – це день, коли ми повинні почати з себе…а не з тих, за кого голосуємо.

Я поставив плюсик, склав у двоє бюлетень та кинув його в урну для голосування… 20:00 – час виборів завершений.