29 травня 2014 року лідери Білорусії, Казахстану та Росії вдихнули життя в нове наддержавне економічне утворення, яке стало черговим проектом міждержавної інтеграції на теренах колишнього Радянського Союзу. І хоч дітище Путіна, Лукашенка і Назарбаєва - Євроазійський економічний союз, почне повноцінне життя тільки з 01 січня 2015 року, вже зараз можна говорити про певні наслідки такої кооперації на пострадянському просторі.

Договір, підписаний в Астані одіозним тріо президентів, цілком очікувано продовжив серію інтеграційних проектів, кінцевою метою яких є наддержавне утворення з єдиним військовим, політичними та економічним простором – фактично наступна модель Радянського Союзу. Центральна подія року - саме так помпезно і піднесено іменував підписання Договору про створення ЄАЕС Володимир Путін - один з головних ідейних натхненників відбудови радянської імперії.

Але тішитися насправді нічому. Попри всю невимовну радість Путіна, реальна користь від підписання Договору наближена до нуля. Так, напередодні підписання договору, сюрприз Кремлю піднесли казахські партнери, які навідріз відмовились підписувати, а згодом виключили з договору питання спільного громадянства, зовнішньої політики, паспортно-візової сфери, спільної охорони кордонів.

Згадана заява заступника глави МЗС Казахстану Самата Ордабаєва виявилась гіркою пілюлею для Москви, а озвучена під час засідання Олександром Лукашенком незадоволеність проектом договору про ЄАЕС, тільки підсилила цю гіркоту. 

Звичайно, ті результати, яких вдалось досягнути підписанням договору, є значними. Так, країни-підписанти зобов’язались гарантувати вільне переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили, здійснювати узгоджену політику в ключових галузях економіки - енергетиці, промисловості, сільському господарстві, транспорті. Водночас, атмосфера засідання та заяви представників країн-учасниць ЄАЕС напередодні підписання показали, що до реалізації омріяної цілі Путіна ще дуже далеко. І навіть бажання Вірменії і Киргизії в подальшому стати учасниками ЄАЕС не зможе прискорити такий процес.

Народження Нового Радянського Союзу знов доводиться відкласти і, судячи з позицій Казахстану та Білорусі, цього разу надовго. Не виключено, що вагомим фактором, який стримує сьогодні Білорусь і Казахстан від надто активної участі в геополітичних планах Кремля, є його зростаюча агресивність на міжнародній арені. І Назарбаєв, і Лукашенко бачать, що дикунська геополітична поведінка Москви незабаром перейде всі межі дозволеного, а за це рано чи пізно доведеться розплачуватись країнам-союзницям. От і не спішить ніхто в міцні союзні обійми.

Крім того, і Назарбаєву, і Лукашенко вже давно зрозуміло, що економічні інтеграційні проекти кремлівських очільників направлені в першу чергу на реалізацію політичних амбіцій Москви. Цілком зрозуміло, що такий підхід ставить позитивний економічний результат на друге місце – Митний союз Білорусі, Казахстану і Росії є цьому яскравим підтвердженням.

Перший митний млинець…

Якщо проаналізувати економічні показники країн-учасниць Митного союзу, то стає зрозуміло, що з моменту початку дії договору, тобто з 01 січня 2010, економіка держав-підписантів договору суттєво «покращилась», а у випадку з Білорусією взагалі зайшла в глибоку рецесію.

Так, згідно даних Держстату України, ріст ВВП Білорусі в 2010 році становив 7,6 %, а вже в 2013 році він опустився до відмітки 0,9 %. Не краща ситуація склалась і в сусідній Російській Федерації, де за аналогічний період часу ВВП обвалився з 4,0 до 1,3 %. Найбільш стабільною і стійкою виявилась економіка Казахстану, де ВВП з 7,51 % опустилось в 2012 до 5,22 %, але згодом вирівнялась і вже в 2013 знову було зафіксовано – 5,72 %.

Схожа, але більш драматична картина спостерігалась і в промисловості країн Митного союзу. Починаючи з 2010 року, промисловість Білорусії продемонструвала серйозну негативну динаміку. Якщо в 2010 році індекс промислової продукції був найвищий серед усіх країн-учасниць Митного союзу і становив 11,3 %, то в 2013 році цей показник дійшов до «мінусових» 5,2%.

Як і у випадку з ВВП, Росія недалеко втекла від своєї сусідки, продемонструвавши скорочення індексу промислової продукції з 8,2% у 2010 до 0,3 у 2013 році. Казахстан і тут виявився найбільш живучим, хоча й ця країна не змогла уникнути негативних показників. Стартуючи з 10% у 2010 році, ріст промисловості країни опустився до критичних 0,5 % у 2012, але починаючи з 2013 знову почав набирати оберти і за підсумками 2013 року становив 2,3 %.

Загальна тенденція, м’яко кажучи, не найкраща і кардинально розходиться з усіма економічними благами, які ще минулого року так активно обіцяли Україні емісари Митного союзу, агітуючи режим Януковича вступати в цю структуру.

Не дивно, що навіть антиукраїнський «межигірський» уряд, який подекуди демонстрував чудеса «ефективного» управління країною, тривалий час зволікав з подібною інтеграцією. Вже тоді сотні аргументів щодо необхідності та економічної вигоди від вступу України в МС розбивалися об реальні показники економік країн-учасниць.

Звичайно, таку «позитивну» статистику за 2010-2013 роки можна було пояснити і наслідками світової фінансово-економічної кризи. В той час багато держав в різних країнах світу переживали подібні негаразди і це ніяк не було пов’язано з їхнім членством в Митному союзі. Тоді виникає питання, якщо членство в МС не зашкодило економіці країни, але в умовах світової кризи не змогло їй допомогти, то навіщо вступати в подібну структуру?

Хоча, судячи з риторики Кремля в цьому питанні, в самій Росії і далі продовжують вірити в успішність своїх проектів та свою провідну роль в місії об’єднання країн на пострадянському просторі.

Локомотив Євразії чи звичайна цистерна з нафтою?

Звичайно, ніхто не збирається сперечатися про вплив Російської Федерації як одного з континентальних лідерів. Природні багатства Росії, попри всі економічні негаразди, залишають її однією з найбільш впливових країн світу. Але той напрям, в якому сьогодні рухається РФ, демонструє негативну тенденцію, яка полягає в переформатуванні країни з потужного багатопрофільного гравця в категорію звичайних постачальників сировини. Фактично такий процес є нічим іншим, як деградацією цілих галузей економіки країни, в т. ч. наукового та оборонного сегментів.

Одним з найяскравіших прикладів такої негативної тенденції є угода про закупівлю в Франції універсальних десантних кораблів типу «Містраль» і спільну їх побудову. В цій, здавалося б звичайній міждержавній угоді, відображається вся криза сьогоднішнього оборонного комплексу Росії, який вже просто не може розвиватись без сторонньої допомоги.

Десантний корабель, яким би досконалим він не був, не є чимось винятковим і в воєнно-морській ієрархії його місце знаходиться далеко позаду авіаносців, важких ракетних крейсерів, кораблів радіолокаційної розвідки чи атомних підводних човнів. Але сьогоднішні реалії показують, що навіть для будівництва корабля подібного типу необхідного потенціалу в Росії немає. А що далі? Адже «Містралі» - це тільки один з прикладів.

Держава, яка має базу для виробництва практично всього, фактично нічого не виробляє та поступово перетворюються в країну-експортера нафти та газу, подібну за структурою до країн арабського світу, які живуть виключно за рахунок експорту енергоресурсів. Йдучи таким шляхом, Російська Федерація може розраховувати тільки на короткострокову перспективу – нафта і газ рано чи пізно закінчаться і людство перейде на альтернативні джерела енергетики. Що тоді зможе запропонувати Росія цивілізованому світу?

Зрозуміло одне, локомотивом, який тягнутиме за собою всю Євразію, Російська Федерація вже не стане. Найвірогідніше, що її роль в майбутньому геополітичному порядку буде зведена до звичайної цистерни з нафтою, яку тягнутиме за собою локомотив з величезним написом made in China.

Острів доктора Путіна

Живучи в світі ілюзій, керівництво Кремля вперто не може відмовитися від ідеї радянського відродження. В Москві ніяк не хочуть повірити в те, що домінуючі позиції, які колись займав СРСР, втрачено назавжди. Подібно доктору Моро, який на відлюдному острові займався експериментами з живими тваринами, Путін не полишає експериментів з часом та історією, намагаючись усіма своїми силами відродити країну, яка вже давно зникла з карти світу.

Віддаючи практично всі свої сили на побудову радянського минулого, Путін забуває про російське майбутнє, яке треба будувати не в підручниках історії, а на інвестиційних об’єктах, в сучасних бізнес-центрах чи науково-дослідницьких майданчиках.

Експерименти доктора Моро коштували йому надто дорого. Таку ж саму ціну може зрештою заплатити і сьогоднішній московський режим, якщо нарешті не відмовиться від нав’язливих маніакальних ідей. 

Немає сумнівів, що це прекрасно розуміють і в Мінську, і в Астані. Тому народження ЄАЕС є скоріше наслідком інерційного руху під час гальмування, аніж продовженням динамічного руху вперед.