Останнім часом у ЗМІ нерідко можна зустріти матеріали, які повертають нас у "буремні дев'яності", спонукають нас по-новому подивтися на них вже з висоти прожитих "нульових" і початку "десятих". А інколи не просто подивитися, але в чомусь навіть і переосмислити.

З одного боку, ми бачимо, як ці повернення до позаминулого десятиліття відбуваються частіше у сфері культури, ніж політики. З іншого боку, потрібно пам'ятати, що політика є всього лише одним з елементів культури суспільства (щоправда, тут варто пригадати слова Іосифа Бродського про те, що політична реальність знаходиться на самому дні духовного життя).

Ось і в сьогоднішніх донецьких реаліях все більш актуальними стають регіональні особливості 1990-х років. І річ не стільки в чергових спробах переділу влади й власності, скільки в соціально-психологічному стані.

Нині в шахтарській столиці, як і в 90-х, на перший план у місцевій свідомості виходить таке базове почуття, як страх, часто поєднаний із відчаєм та смутком (чого, наприклад, не можна сказати про 1980-ті та 2000-ні роки, які певною мірою також схожі, як і 90-ті з "десятими").

Страшно з'являтися в деяких місцях, де можна потрапити під кулі або вибухи. Страшно відпускати дітей на вулицю одних ("...тому що вийде злий дядько з-за рогу і вдарить по голові", - пояснює  вчителька дівчинці, не дозволяючи їй, зважаючи на сьогоднішні донецькі умови, виходити з будівлі школи, поки не прийде мама.

А дівчинка відповідає: "Раніше я сама ходила, коли не було війни..."). Страшно, врешті-решт, що місто дійшло до такого стану, коли сила й пристрасті найочевиднішим чином заганяють у стійло право, мораль та розум. Втім, навряд чи цьому слід дивуватися. Просто приховане, судячи з усього, вкотре стало явним.

    ЗВУКИ ВІЙНИ

    "Після взяття Берліна війна в Європі ще не приходила в мільйонний мегаполіс. Тепер, майже 70 років по тому, це сталося в Донецьку", - написав 28 травня на своєму сайті місцевий краєзнавець, письменник та журналіст Євген Ясенов, що живе в Київському районі міста, розташованого в двох кілометрах від головного терміналу аеропорту. В коментарі ж авторові цих рядків він розповів, що зараз знаходиться в Києві, а останній раз був удома в суботу 31 травня:

    - Того дня вранці був серйозний бій за військову частину, яка розташована поряд з аеропортом, - говорить Ясенов. - З 5-ї до 10-ї тривав інтенсивний обстріл цієї частини і, судячи з усього, ні до чого особливого він не призвів, проте на населення селища це справило шокуюче враження. Оскільки лунали не лише автоматні черги, а й ще якась серйозніша зброя - швидше за все, міномети, наскільки можна було судити за звуками. Люди почали бігти, хто куди міг: до родичів, знайомих, в інші райони тощо. Ось такий настрій був зранку в суботу".

    Донецький краєзнавець підкреслює, що настрої в тому районі зараз вельми сумні, похмурі та важкі:

    - Ніхто не розуміє, як і чим це закінчиться, як ці події можуть торкнутися кожного, тому спостерігається певний відчай. При цьому народ тримається, якесь життя все-таки йде, ринок працює, навіть транспорт міський ходить. Тобто не можна сказати, що життя зовсім зупинилося. Однак в цілому ці звуки війни, звичайно ж, дуже важко переносяться психікою.

    Загалом, у місті мільйона троянд (днями в мерії повідомили про те, що у шахтарській столиці розквітнув 1 мільйон 79 тисяч кущів троянд) ситуація продовжує залишатися стабільно напруженою, якщо не сказати напіввійськовою, а для когось і вже повністю військовою. Фактор страху з кожним днем збільшує свій вплив на міську свідомість. Однак чи вичерпується ця ситуація лише негативом, чи в ній є і якийсь позитивний потенціал? Можливо, зараз це не зовсім очевидно, проте він є.

    СТРАХ, ЩО ЗЦІЛЮЄ

Американський політолог Корі Робін у своїй книзі "Страх. Історія політичної ідеї", посилаючись на аналітиків, відзначає, що страх, викликаний подіями 11 вересня 2001 року, підштовхнув багато мешканців США до переходу від пасивності до дії. "До

11 вересня вважалося, що американці перебувають в Едемі, ніжачись у теплих ваннах соціального аутизму, - пише Робін. - Насправді ж, як стверджує багато хто, всі ці відчуття були плодами декадансу, що гниють, й занепаду. Живучи без турбот і втрат, ми дозволили нашому відчуттю реальності притупитися, а нашим м'язам - атрофуватися".

Далі політолог, звертаючись до думок інших авторів, підкреслює, що 11 вересня 2001 року стало кошмаром, який збудив американців від "легковажного, якщо не декадентського, сну завдовжки в десятиліття". Немов разом із цим страхом до Америки прийшло "очищення, що змило самовдоволення" 90-х, а також "пильність, горе, рішучість, навіть кохання". "Я не пригнічений. Мені подобається цей стан. Ніколи в житті у мене не було такого усвідомлення...", - цитує Робін одного американського банкіра, що врятувався з будівлі Всесвітнього торговельного центру в день терористичної атаки.

Потенційні аналогії з нинішнім Донецьком - насамперед духовно-психологічні, а не зовнішньо-матеріальні - в цьому випадку напрошуються самі собою і не вимагають спеціального опису. А ось з приводу "кохання під час війни" (як назвав свою антивоєнну пісню Борис Гребенщиков, реагуючи на початку березня на кримські події) дуже точно днями в ефірі регіонального телеканалу поставила риторичне питання випускниця однієї з донецьких шкіл: "Невже нам потрібно бачити гори трупів, щоб почати один одного любити?".