Ця думка регулярно виринає в розмовах і текстах, у різних формах, в одній суті: нащо нам битися за Донбас?

- Чому наші хлопці мають гинути за людей, які часто вважають їх окупантами?

- Чим не привід здихатися депресивних територій із поширеними антиукраїнськими настроями?

- Якщо на Донбасі не хочуть жити з нами, навіщо їх тримати силою?

- Без східних околиць менше буде гальм у реформах, євроінтеграції, розвитку адектватної української ідентичності.

Ці та інші тези загалом мають певний резон, хоч на них є й контраргументи. Немає в них лиш відповіді на одне "маленьке" запитання: шановні прихильники хірургічного рішення, скажіть, будь ласка, а як із безпекою решти України після гіпотетичного відокремлення "ДНР" і "ЛНР"?

Адже очевидно, що територія півночі Донецької та півдня Луганської областей із поля бою негайно перетвориться на затишну базу терористів і "сепараторів", що з неї бойовики рушать на інші регіони, ті, де зараз більш-менш спокійно. Таку, якою зараз є Крим, але й значно активнішою – адже на Донбасі, на відміну від Криму, таки дійшло до справжніх бойових дій, а відтак, є більше вмотивованих людей, більше "зарубок".

Чи хтось вірить, що "колоради" задовольняться нині контрольованими територіями, а про решту забудуть? Тут варто нагадати про абхазьких сепаратистів – 2008 рік показав, що амнезії в них немає, і, скориставшись російсько-грузинською війною, вони відразу ж відкусили від Грузії скільки змогли та скільки їм дозволили. Доблесні осетини, які сьогодні б'ються в степах України, теж не стали панькатися, швидко зорієнтувались і навіть влаштували на спірних територіях етнічну чистку. Неважко здогадатися, що програма-мінімум бойовиків – колишній Південний Схід. Але декому можуть зіпсувати й "тихе полювання" в Карпатах.

Розширення території конфлікту автоматично дорівнює збільшенню жертв. І пропонувати будь-які концепції розв'язання ситуації, які не враховують цього факту – щонайменш авантюризм.