Одним з найбільш спекулятивних питань вітчизняної політики є питання надання російській мові статусу другої державної. На ньому спекулюють під час виборчих кампаній і між ними. Може постати це питання і нині, коли ймовірність проведення дострокових парламентських виборів достатньо висока. Між тим аргументи, які використовують прихильники запровадження другої державної мови в Україні, породили вже не один міф. На окремі з них хотілося б особливо звернути увагу.

Отже: Міф №1 - українське законодавство не відповідає міжнародним стандартам в сфері мовної політики

Поява цього міфу пов'язана з прагненням політиків шляхом спекулювання здобути додаткову підтримку виборців. Європейські приклади двомовних країн слід визнати неприйнятними для України Так, в 2012 році Верховна Рада України ухвалила закон "Про засади державної мовної політики в Україні" ("закон Ківалова-Колесніченка") , яким скасовувався закон 1989 року "Про мови в Українській РСР".

Прийняття цього закону викликало чималий суспільний резонанс та багато дискусій. Проте насправді, як не парадоксально, обидва закони в цілому відповідали європейським стандартам мовної політики. Так, критерієм відповідності національного законодавства європейським стандартам мовної політики є наявність положень, які надають громадянам можливість реалізувати їхні політичні, економічні, соціальні і культурні права незалежно від знання державної мови. Тобто у країні не має бути дискримінації за мовною ознакою.

І ці критерії були повністю дотримані в обох законах. Але деякі політичні сили, не будемо показувати пальцями, використали прийняття нового мовного закону у 2012 році для демонстрування нібито захисту прав національних меншин, які нібито в Україні ущемлялися. А інші тим часом прагнули отримати політичні дивіденди, доводячи, що "закон Ківалова-Колесніченка" становить загрозу функціонуванню державної мови.

Щоправда, багато передбачених обома згаданими законами заходів, які мали вживатися для забезпечення мовних прав національних меншин, в повній мірі не втілювалися в життя - але російської мови це стосується найменше. Проте відсутність реалізації мовного законодавства у незалежній Україні в значній мірі пов'язано з недостатнім фінансуванням відповідних програм (як ми знаємо, у нас хронічно погане фінансування багатьох потрібних суспільству програм). А тому це не може бути свідченням цілеспрямованої діяльності держави на здійснення політики дискримінації за мовною ознакою.

Міф №2 - європейський досвід доводить, що наявність другої державної мови не загрожує національній безпеці і територіальній цілісності держави

Однак аналіз досвіду двомовних європейських країн показує дві закономірності. Перша – високий матеріальних рівень розвитку країн з наявністю двох державних мов; друга – відсутність територіальних претензій сусідніх держав щодо країн з двома державними мовами та їхнє доброзичливе ставлення до таких країн.

Приміром, Швейцарія розглядається як унікальний випадок, коли попри наявність трьох державних мов країна зберігає свою цілісність. Однак багато політологів і соціологів наголошують, що збереження територіальної цілісності Швейцарії попри багатомовність є результатом високого рівня життя швейцарців, їхньою самосвідомістю, яка формувалася протягом багатьох століть, політикою невтручання у внутрішні справи Швейцарії зі сторони Італії, Франції та Німеччини.

Інша країна, приклад якої люблять наводити прихильники двомовності в Україні, - це Фінляндія. Однак збереження двомовності в цій країні так само тісно пов'язано з зовнішньою політикою Швеції, яка після отримання Фінляндією незалежності, прагнучи підтримувати добросусідські відносини, не втручалася у внутрішні справи Фінляндії.

До речі, ще один цікавий нюанс щодо Фінляндії. Протягом багатьох століть вона фактично була частиною Швеції, а з 1809 по 1917 рр. - частиною Росії. Таким чином, однією з передумов запровадження двомовності було бажання Фінляндії отримати підтримку шведських фінів та Швеції, і за рахунок цього консолідувати фінське суспільство в умовах можливої експансії Росії. Навряд чи сьогодні, зважаючи на події в Криму та на Сході, можна говорити про політику добросусідства Росії відносно України.

Відтак, європейські приклади двомовних країн слід визнати неприйнятними для нашої держави.

Міф №3 - введення російської мови як другої державної не вплине на використання і розвиток української мови Приклади Білорусі та Ірландії засвідчують зворотне.

Так, в 1995 році за результатами референдуму в Білорусі російську мову було запроваджено як другу державну. Як наслідок, в період з 1999 по 2009 рік кількість громадян, які вважають білоруську мову рідною, зменшилася на 20 %. А от російську мову визнали рідною майже вдвічі більше людей, ніж в 1999 році. Дещо кращою є ситуація в Ірландії, в Конституції якої передбачено, що англійська мова є другою державною. Зокрема, кількість населення, яка пасивно володіє ірландською мовою, з 1937 року до сьогодні збільшилася з 17 % до 40 %. Однак ірландські політики вимушені констатувати, що ірландська мова так і залишилася всього лише шкільним предметом, а не живою мовою. Адже нині менше 10 % ірландців вільно володіють ірландською мовою.

В обох прикладах фактичний занепад національної мови зумовлений наявністю другої державної (російської та англійської), яка протягом тривалого історичного періоду витісняла національну мову. Відтак, на етапі, коли національна мова повністю не відновлена, запровадження другої державної становить загрозу для розвитку і поширення національної мови.

Міф №4 - утвердження і розбудова незалежності держави не пов'язана з мовним питанням.

Одним з визначальних факторів побудови сильної держави Ізраїль було проведення жорсткої мовної політики. І це попри те, що іврит ще на початку 20 століття був мертвою мовою, яку ніхто не знав і якою ніхто не розмовляв. Проте коли при створенні держави Ізраїль постала проблема вибору державної мови (іврит, ідиш, англійська чи ладіно) було прийнято принципове рішення – повернутися до першоджерел і відродити іврит. Заради створення сильної держави. При цьому застосовувалася політика так званого плавильного котла: кожний, хто приїжджав в Ізраїль, мусив вивчити іврит.

Формально арабська мова визнається другою державною, однак фактично до середини 90-х вона зазнавала постійних утисків. Лише тоді мовна політика Ізраїлю суттєво змінилася і стала значно більш ліберальною. Однак не слід забувати, що і сама держава зміцніла й довела свою здатність чинити спротив зовнішнім загрозам.

P.S. Щодня я спілкуюся більше російською мовою, ніж українською. І мені ніколи не було принципово, якою мовою розмовляти. Більше того, я вважаю, що окремі відомі депутати - представниці жіночої статті, публічно висловлюючи свою відверто русофобську позицію, розглядаючи російську мову як мову окупанта, тільки сприяли загостренню мовної проблеми, якої, власне, на мою думку, і не існує. Я також проти мовної дискримінації та за захист мовних прав представників різних національностей, які проживають в Україні. Однак я переконаний також і в тому, що незалежність і соборність України неможлива без усвідомлення нами необхідності існування лише однієї державної мови – української, яка також потребує охорони і захисту. Читайте також: