Коли я була малою, мама віддала мене на танці. В кінці 90-х це було модно, якщо в родині є дівчинка, вона ну просто зобов'язана була займатися танцями, музикою, співати в хорі і відвідувати гурток юних натуралістів. Вміти годувати канарєєчок було ознакою гарного виховання.

Колектив, куди мене мама записала вчитися танцювати, називався "Вітерець". Хореограф Наталія Василівна була жінкою суворих правил, і своїм ученицям спуску не давала.

А я малою була схожа на гидке каченя: висока, худа, з довгою косою і абсолютно не гнучка. Віддавати таке одоробло на танці – це було великою маминою помилкою.

Саме тому Наталія Василівна ніколи не давала мені можливості виступати на концертах в місцевому Будинку культури містечка, в якому я росла. І от уявіть, приходить якийсь там День міста чи 8 березня, в Будинку культури концерт, а мене танцювати в номери колективу "Вітерець" не беруть.

А концерти для жителів нашого міста були наче великі православні свята, ну просто події року. Жіночки натягували кокошніки, одягали в святкове своїх чоловіків та діточок, і всі йшли дивитися на танці й співи.

Репертуар, до речі, з року у рік не змінювався. А йшли місцеві жителі на ці концерти, як на оперу десь у Римі. Бо то вважалося дуже масштабною подією. І не танцювати на сцені в такі важливі, для городян, дні – то було велике западло.

І от за день до концерту я підходжу до хореографа Наталії Василівни і запитую:

- Вчителько, а я танцювать буду на цей раз?

А вона мені: - Ксюша, ну если какая-то девочка завтра перед концертом заболеет и не сможет выступить, то будешь, а так - нет. Ну ты, если что, на замене, поняла?

Я дуже засмутилась, але вирішила діяти кардинально. Знаючи, що навряд чи якась дєвочка просто так завтра захворіє, я зрозуміла, що про це потрібно у когось попросити. Але в кого? Напевно, варто попросити у Бога. Бог - він же ж добрий, він же ж розуміє, як сильно я хочу танцювати на концерті, він зробить так, аби якась дєвочка захворіла.

Мені було одинадцять. Я прийшла додому, знайшла молитовник і вирішила, що якщо я дві години простою на колінах перед образами Бога (а образи висіли в квартирі на стіні), то він мене обов'язково почує, і завтра я буду виступати.

Батьки були на роботі, тож виконувати ритуал мені ніхто не заважав. Я поставила перед собою годинник, стала на коліна і почила читати молитви з молитовника, просячи після кожної молитви у Бога, аби завтра якась дєвочка з "Вітерця" захворіла і не прийшла, а я танцювала замість неї.

Дві години я таки відстояла. Коліна боліли настільки сильно, шо я не те що танцювати, я ходити не могла.

Прийшло очікуване завтра, і я побігла на репитицію танців. Перше, що я почала з'ясовувати, чи усі дівчатка з моєї групи здорові. Виявилося, що всі.

Того вечора я сиділа в десятому ряду зали Будинку культури нашого міста і дивилася на танцювальний номер колективу "Вітерець", сльози розчарування і несправедливості заливали мені обличчя.

Я бачила, як танцюють мої ровесниці, маленькі красиві дівчатка, і запитувала у Бога, чому ж він не зробив так, щоб якась із них захворіла? Ну я ж чесно відстояла дві години на колінах! Чому ж він не послухався мене?

Бог мовчав. Мені було одинадцять. Я тоді подумала, що або його взагалі не існує, або він працює по-іншому. І, напевно, треба було замкнути перед виступом якусь дєвочку в туалеті, виступити замість неї, а потім вже просити у Бога дві години на колінах прощення.

Після того випадку я зверталася до нього хіба в дуже критичних ситуаціях, глобальні задуми я йому не довіряла, бо одного разу він мене уже підвів.

Нещодавно я їздила у те маленьке містечко. Гуляючи парком, побачила на дереві роздруковане на А4 оголошення - "Запрошуємо на ювілейний концерт колективу "Вітерець", який відбудеться о 18:00 в місцевому Будинку культури."

Таке дійство я пропустити не могла. Я сиділа в тому самому десятому ряду, висока і худа, але доросла. Я дивилася на примітивні постановки, які змушували згадувати кінець 90-х і викликали посмішку.

В одному зі мною ряду сиділи мої однокласниці, які колись були примами "Вітерця". Вони, до речі, після закінчення ПТУ так і не виїхали з міста.

Рано повиходили заміж, рано народили дітей. На такі події як ювілейний концерт колективу "Вітерець", вони йдуть, наче на оперу в Римі.

Вони роблять начьоси і одягають чоловіків з дітьми в святкове. І це для них - щастя.

Я сиділа, дивилася на танці і думала про те, що Бог насправді (якщо він існує) працює дуже правильно.