У різних форумах та коментах від різних людей я зустрічаю одну й ту саму бздуру, яка стала вигідною відмазкою затятих унітаристів. Звучить вона під копірку так: "звісно, Донбас – довбанутий регіон, там живе хвореньке насєлєніє, але його ні в якому разі віддавати Путіну не можна, бо якщо віддамо Донбас, то буквально завтра Путін буде у Львові".

За рівнем нісенітності ця теза може сміливо посперечатися з тезою ОРТ про лідерство Яроша на президентських перегонах. Очевидно, ескалація абсурду в російських головах сильно позначається вже й на українських. Невже справді хтось із розумних освічених людей щиро вірить, що Путін коли-небудь буде у Львові? Невже самим не смішно повторювати думку, здуру висловлену якимось панікером?

Мене вражає масштаб національного безсилля перед кремлівським карликом. Щоб аж так перебільшувати його потуги – це треба добряче постаратися (або наслухатися Кісєльова). Що значить "завтра буде у Львові"? Це швидше ми до Москви дійдемо.

Категорично прошу інтернет-користувачів витравлювати з нашого простору ці безпорадні й немічні ахи-охи про "Путіна у Львові, Києві, Дніпропетровську чи деінде". Після Майдану – не личить.

Усе ж ловлю себе на думці, що самодурну мотивацію "кістьми ляжемо за Данбасс, інакше Путін буде у Львові" придумали ті люди, яким соромно визнати провал проекту єдиної й соборної України. Ця свята й позитивна віра в ілюзію змушує хапатися за лякалочки про "Путіна у Львові" - так само, як луганські тітоньки в халатах на босу ногу охоче мобілізовуються в очікуванні приїзду Правого сектора.

Якщо "Путін у Львові" - це основна причина боротися за Донбас, то я констатую крах унітарності. Ми ладні бачити безліч зовнішніх загроз цій самій унітарності – але вперто заплющуємо очі на головний ресурс розколу всередині країни. Без перебільшення вся країна ВПЕРШЕ консолідувалася довкола повноцінної інтеграції в ЄС, довкола НАТО, довкола явного ворога в Москві, довкола міцного державного кордону, довкола гордого звання патріота – і лише Донбас мутить воду в усіх вище перерахованих консенсусах. Ось де криється основний потенціал антиукраїнських процесів. І він не на Красній Площі. Повне випадання Донбасу з української після-Майданної конструкції можна перекрити лише важкоартилерійним "Путін ось-ось добереться до Львова". Хоча для Львова більшу небезпеку становить несправна каналізація, а не Путін.

Найбільша іронія полягає в тім, що Путін не зможе поглинути навіть ту територію, яка вже лягла і просить. Проросійські східняки можуть забути про триколор. Хай собі роздрукують його на туалетному папері і повісять у рамочці як символ нездійсненної мрії. Реалістичніше було б звикати до червоного прапора Придністров’я з зеленою смужкою посередині і серпом-молотом у верхньому лівому кутку. На Донбас чекає придністровська доля – доля невизнаного буферного задуп’я, забутого Богом і цивілізацією.

Перетворення Донбасу у друге Придністров’я з культом неосталінізму буде справедливим вінцем для цієї, й без того, депресивної та непродуктивної території. А для України це буде чудовий шанс за допомогою ретро-радянської буферної зони відгородитися від Путіна. У цьому плані Донбас своєю самопожертвою врятує всю країну від бацили самодержавного путінізму. І це був би найкращий вклад Донбасу в світле майбутнє вічно поганої України.

І ще. В лякалочку "Путін у Львові" закралося принципове небажання визнати, що центрально-східна Україна теоретично входить у кремлівське поняття "русский мир", а от Галичина – ні. Тому-то мої львів’яни спокійно п’ють капучіно на літніх терасах, відвідують джаз-фестивалі і влаштовують блакитні флеш-моби до Міжнародного дня аутистів – у час, коли на східних кордонах коїться мракобісся. Деякі мої нельвівські знайомі обурюються з цього приводу – мовляв, пасувало б галичанам упасти в траурний анабіоз, бодай у знак солідарності. А я цього не розумію. І не підтримую.

Так, львів’яни чи не найбільше переймаються східною проблемою, скидаються грішми, перевозять із Польщі бронежилети й каски, приймають тисячі біженці і щиро співчувають східним "братам". Але повірте, я не знаю нікого, хто всерйоз боявся би Путіна у Львові. Не існує таких. Складається враження, що Путіна у Львові полохливо бояться кияни, дніпряни, полтавці – хто завгодно, тільки не самі львів’яни, які мали його десь.

Галичина назавжди відірвалася від російсько-путінської орбіти. Це вже навіть не обговорюється. Якщо деякі українські регіони ще можна загнати в путінське стійло, то явно не Галичину. Вона вже ніколи не стане фігурантом "русского мира". Та й Путін не розглядає її як свою територію. Ми (кажу це як львів’янин) – поза зоною небезпеки. Ми можемо із ввічливості співпереживати з українцями – "за компанію", аби ті не почувалися геть самотньо. Путін у Львові – це, власне, і є продукт не-львівських страхів. Усерйоз говорити про це можуть хіба що українські еквіваленти Жириновського. Або ж некомп’ютеризовані представники львівської "клюмби", яким одна згадка про російську небезпеку додає не лише адреналіну в крові, але й балів в очах партнера по розміреній грі в шахи на львівській стометрівці.

Я чудово розумію, наскільки збадьорює лякалочка "Путін у Львові". Рівень приналежності до "русского мира" можна перевірити на ставленні до танків РФ у Макєєвці. Деякі східняки сприймають їх як фактор стабільності. Деякі – з пасивним очікуванням "чим це все скінчиться". Чим далі на Захід – із переляком, з обуренням, з нерозумінням. А львів’яни зі своєї безпечної дистанції – з ефектом сюрреалізму: невже взагалі це може бути при наявності кількасот тисяч здорових, як бики, шахтарів зі сталевими біцепсами?

Прости Господи, інколи навіть шкода, що Галичина не належить до "русского мира". А то б змусила Путіна "почувствовать разницу".