15 червня у Києві на Майдані під час проведення чергового громадського Віче було наочно засвідчено дві речі: по-перше, радикалізація активістів, по-друге, їхня деінтелектуалізація. Перше цілком зрозуміле: адже цього дня в країні було оголошено загальнонаціональний траур за загиблими в Луганську й Маріуполі десантниками, політично заангажована частина суспільства дуже болюче реагувала на ці факти, адже збитий при заході на посадку Іл-76 — прямий наслідок непрофесіоналізму і безвідповідальності тих, хто цей транспортник послав (навіть без прикриття із щонайменше трьох бойових вертольотів) до оточеного терористами Луганського аеропорту. Не березень зараз, такого бути вже не повинно — і на тлі трагедії та головотяпства блякнуть безсумнівні успіхи українських військовиків у зоні бойових дій. А от друге, себто нездатність абсолютної більшості ораторів на Майдані зв’язати докупи наведені ними ж факти (переважно правдиві) і вибудувати логічні висновки та пропозиції, — це істотно непокоїть. Тим паче, що вкупі деінтелектуалізація і радикалізм, як засвідчує історія, — дуже вибухова суміш.

Ба більше: коли така суміш утворюється, її можуть використати у цілях дуже благородних (у їхньому, ясна річ, розумінні) полум’яні революціонери. Серед тих, хто намагається за будь-яку ціну пришвидшити і випрямити плин історії, а там хоч трава не рости. Революціонери «заводитимуть» маси, ті, натомість, «накручуватимуть» революціонерів — і колісниця понесеться, без раціонально вивіреного курсу і без тверезого бачення реальних проблем...

Так от, 15 червня під час трансляції на всю Україну віче йшлося про реальні та серйозні проблеми, запропоновано радикальні шляхи їхнього розв’язання, апелювали до громадськості, викривали ганджі геть усіх інститутів чинного державного керівництва, але робили це не так, як годиться робити Майдану — серйозно, вдумливо та грамотно. Правильні тези і констатації було розсипано серед радикально-популістських пропозицій і закликів. Іноді політично дуже небезпечних, якщо зважати на ситуацію в країні та навколо неї.

Скажімо, про необхідність проведення дострокових парламентських виборів говорили так: Президент негайно розпускає Верховну Раду і негайно ж призначає дострокові вибори, а тим часом розпущена Рада ухвалює закон, у якому йдеться про відкриті партійні списки. Але ж глава держави не може отак от взяти й розпустити парламент, йому це не дозволяє Конституція; тим паче, якщо негайно призначити дочасні вибори, вони припадуть якраз на середину серпня, а це час відпусток, студентських канікул та активного збирання врожаю. Явка виявиться низькою, соціально найактивніша частина населення буде зайнята своїми справами, відтак новий склад Верховної Ради виявиться далеко не оптимальним у плані проведення реформ...

А треба лише згадати шкільний курс арифметики, подумати про українські реалії — і зрозуміти, що дочасні парламентські вибори слід провести у період з кінця вересня до середини жовтня.

Інша наскрізна ідея цього віча — що вся влада має належати місцевій громаді, щоб ніхто не міг скасувати її рішення, бо це ж пряма демократія, це народовладдя. Але хіба може вся влада за умов демократії належати комусь, чиї рішення апріорі правочинні, навіть народу? А якщо таке рішення суперечитиме виробленим упродовж тисячоліть цивілізаційного розвитку правовим і моральним нормам? Колись дуже гарно звучало гасло: «Вся влада радам!». І яким виявився результат його втілення? Загарбання реальної влади тими, хто виступає від імені цих рад, чи не так? І взагалі: як може місцева громада одержати права вищі, ніж загальнодержавна влада? Це ж анархія, а за умов війни — це повна й остаточна національна катастрофа.

А теза про те, що громади зможуть націоналізувати награбоване олігархами майно, забрати його, відновити справедливість? Узагалі-то гасло: «Грабуй награбоване!» належить Ульянову-Леніну, чи не так? Навіщо сьогодні його повторювати, хоча і в дещо іншій формі? Ясна річ, велика приватизація на наших теренах проводилася несправедливо, на користь наближених до влади осіб, а то і прямо включених у неї. І закон про націоналізацію майна Україні потрібен — особливо коли йдеться про статки тих, хто фінансує терористів чи вкрай неефективно використовує приватизовану ним державну власність. А численні кинуті господарями довгобуди? І так далі, і таке інше. Тим часом знані зарубіжні економісти давно вже міркують над цими проблемами і пропонують свої варіанти їхнього розв’язання. Професор Джозеф Стігліц, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки 2001 року, колишній головний експерт Світового банку, писав про пострадянський олігархічний капіталізм: «Що слід робити з власністю, отриманою сумнівними шляхами в роки дикої приватизації? Я не думаю, що для цього потрібно було б втручатися в питання права на власність... Радше можна було б запровадити «податок на надмірний прибуток з капіталу». Скажімо, податок у розмірі 90% може бути запроваджено на «надмірний прибуток», одержаний в результаті придбання державної власності. Це означає — на доходи, які перевищують десять відсотків суми виручки від первинних інвестицій власного капіталу... Доходи, одержувані в результаті такого нового податку, можна було б, наприклад, спрямувати на відновлення системи охорони здоров’я та освіти, які перебувають у занепаді. Всі проблеми за рахунок цього, звичайно не вирішити. Але це був би перший крок на шляху виправлення наслідків «пограбування добробуту» під час приватизації... Це не тільки питання справедливості, а й у віддаленій перспективі — питання економічної розсудливості, раціональності...»

Але я маю сумнів, що нинішні промовці та модератори Майдану коли-небудь чули про Нобелівського лауреата Стігліца та його ідеї...

А ще на Майдані постійно повторювали, що не тільки минула, а й нинішня влада чи то вже злочинна, чи то неминуче стане злочинною; що на Донбасі точиться не громадянська війна, а війна між кланами, і треба розібратися як із місцевими бандитами, так і з київським кланом; що у керівних кабінетах силових структур — суцільні зрадники і невігласи, яких усіх слід відставити і притягнути до відповідальності. Всіх, бо нормальних там немає. З генералів же треба сформувати бойовий батальйон і відправити його на АТО. Знов-таки, без розбору... «Ви — влада. Беріть усе у свої руки», — зачакловували присутніх на віче та телеглядачів майже всі промовці.

Одне слово, враження було таке, наче ожила історія, і на трибуні стоять переважно чи то якобінці, чи то більшовики. Причому і перші, і другі ще не здобули владу, а тільки починають шлях до неї, звертаючись з радикальними промовами до певної частини народу та спираючись на неї. І не треба думати, що тогочасні революціонери були закінченими негідниками; навіть серед більшовиків попервах вистачало романтиків, які прагнули «залізною рукою загнати людство до щастя», а серед якобінців — тим більше, вони прагнули побудувати світ людської рівності та братерства, а врешті-решт зосередилися на пошуках зрадників у своїх лавах та на масовому терорі проти недавніх соратників та союзників в ім’я химерної політичної утопії...

Не забуваймо: ні більшовики, ні якобінці не стали вагомими політичними гравцями і прийшли до влади випадково. Головними чинниками, що дали їм змогу втілювати свої утопії, стали нерішучість їхніх опонентів, що не вміли діяти ефективно, та відкладання ними у «довгу шухляду» реальних проблем, які слід було починати розв’язувати негайно. А тут спокуса простого розв’язання складних проблем, не треба напружувати мізки в пошуку неординарних рішень, раз-два — і готово... Як утриматися від такої спокуси?

Отож, щоб не повторити трагічних помилок революцій минулого, щоб не допустити своєрідної більшовизації Майдану, чинній владі, демократичним політичним діячам та публічним інтелектуалам слід діяти рішуче і повернути собі ініціативу у співпраці з Майданом. Не слід забувати, що київський Майдан резонує по всій країні. Бо Майдан — це форма суспільної комунікації, а водночас символ революції. Так, він радикальний — і завжди був і буде радикальнішим за політичні партії та владні інституції. Але така радикальна сила об’єктивно потрібна країні, інша річ, що її настанови та дії мають бути інтелектуально насиченими, рішучими — і водночас раціональними. Наразі в Україні триває буржуазно-демократична революція, вона далека від закінчення, бо є одночасно й антиколоніальною, й антикримінальною, й антиолігархічною, а це означає, що її основні завдання не розв’язуються просто і миттєво, побільшовицькому, — надто складними об’єктивно вони є.