Чи зітре моя пам'ять картину, на якій десятки тисяч людей, ковтаючи сльози, кричать "Слава!" герою, якого несуть в труні? Чи можливо таке забути? А як перестати думати про Іл-76? Про тих 49-х молодих хлопців?

Вже середина червня. З осені і до зараз ми з вами прожили ще одне життя, там кожен день був за рік. Ми переосмислили своє існування, ми відчули себе краплями у великому океані добра, любові і водночас жорстокої боротьби.

Ми навчилися посміхатися незнайомцям і з першого погляду розуміти де свій, а де чужий. І виявилося, що своїх - мільйони. Ми сміливо вдивлялися в обличчя смерті.

Я читаю новини про смерть наших хлопців на східних кордонах, і у мене перед очима постає картинка перших днів протестів біля Монумента Незалежності, коли ми вийшли на мирний пікет - ще щасливі, але вже готові до змін, ще живі...

Чи міг хтось тоді хоча б на мить уявити, що буде з нами далі?

Усі ці місяці українці постійно перебувають у стані масштабного стресу. Я помітила за собою таку річ: вже червень, і на Майдані усе не так, і життя пішло звичним ритмом.

Та все ж, коли випадково в інтернеті я натрапляю на відео з революції, починаю плакати, не маючи сил стриматись. Я не можу собі пояснити чому.

Я дуже рідко плачу, немає у мене такої звички. Але ці відео доводять мене до внутрішньої істерики. Коли я йду Інститутською - мене трясе. І я не знаю, чи це колись мине. Чи зможу я ще хоча б раз пройтися Майданом, не згадуючи? Чи вміє пам'ять стирати такі речі? Чи зітре моя пам'ять картину, на якій десятки тисяч людей, ковтаючи сльози, кричать "Слава!" герою, якого несуть в труні? Чи можливо таке забути? А як перестати думати про Іл-76? Про тих 49-х молодих хлопців?

Життя поділилося на дві частини: справжнє і пластмасове. Пласмасове включає в себе роботу, гроші, стосунки, власну зону комфорту. Справжнє - дуже жорстоке, але базується на великій любові до цієї країни. І я дуже хочу, щоб мою любов до цієї країни перестали поливати кров'ю.