Хотіла поговорити з біженцями зі Слов'янська, щоб написати текст. Але, коли спілкувалася зрозуміла, що їм все це настільки болить, що вирішила майже не задавати питань, які собі напланувала.

Вони розповідали лише те, що могли собі дозволити згадати. Для них кожне слово – біль. Кожна згадка про життя у Слов'янську – і на очах виступають сльози.

Вони за єдину Україну, вони проти ДНР.

Але вони були обурені, коли в Ізюмі з них взяли відбитки пальців і сфотографували з дощечкою, на якій крейдою були написані їхні прізвища. Як у тих фільмах про злочинців.

Можливо, така процедура потрібна, щоб не пустити терористів в інші області. Тоді, чому б не пояснити і не вибачитись за таку принизливу процедуру перед своїми ж українцями?

А ще вони помітили, що люди у Києві і в інших областях вільніші за східняків. "У нас в Донецькій у Луганській областях не було роботи, не було виходу, тому, коли нас затискали, ми мали нахилятися…".

Ми всі українці пережили і переживаємо дуже складні часи, але вірю, якщо ми через все це пройдемо і переможемо, ми всі разом зможемо відбудувати Слов'янськ, Краматорськ і побудувати нову Україну. Про це мріють і біженці.