У будь-якій війні остання справа — сподіватися на слабкість противника, на те, що в нього забракне сил, рішучості, що він втратить внутрішню підтримку. У сумнозвісному фільмі «Якщо завтра війна» (вийшов 1938-го, Сталінська премія 1941 року) на СРСР нападає армія під командуванням престарілих генералів, а в тилу противника трудящі цілком на боці Радянського Союзу. Насправді все обернулося з точністю до навпаки.

Зараз багато хто і в Україні, і в Росії серйозно розраховує на швидкий крах путінського режиму. Є певна різниця: у Росії публікації з подібними прогнозами — ходовий товар. Російська інтелігенція полюбляє, коли людей при владі називають нікчемами й дурнями. Інтелігенти все готові визнати, крім одного — що влада може бути розумнішою за них. З цієї причини російська інтелігенція вічно залишається в дурнях.

Для українців все це — інше. Це надія на те, що їхня країна отримає можливість мирного вільного розвитку. Тому дехто з них каже мені:  ми вистоїмо, скоро у вас почнеться.

Моя відповідь важка й неприємна. У нас не почнеться. У нас натомість дуже цікаве заняття — знищення України, яке дуже вигідно розтягнути надовго з погляду внутрішнього управління. «Вистоюючи» українці надаватимуть Путіну велику послугу. Такою є властивість системи й здатності її лідерів — вони обертають на користь собі навіть опір.

Як же це так? Адже Путін неадекватний — от і Меркель давно дійшла такого висновку. Але хто сказав, що ця неадекватність завдає Путіну незручностей? Навпаки, діючи зовсім в іншій системі координат, в іншій картині світу, він збив з пантелику цей світ, та аж ніяк не загнав у безвихідь самого себе — це поширене, але пустопорожнє кліше. Виявляється, можна просто брехати самому, брехати в ООН, можна зробити так, що брехатимуть усі підконтрольні ЗМІ. І нічого. Кількість фотографій і відео з гарячих точок різних країн і з різними датами, які видаються за свідчення злочинів київської хунти, вже незліченна. І викриття безсилі.

Це всередині країни. У зовнішній політиці Путін зберігає впевненість, що Україну йому здадуть, як Чехословаччину Гітлеру, якого він копіював ще й тим, що запропонував сусіднім країнам (це озвучив Жириновський) взяти участь у розподілі України. Не забуватимемо про співучасть Польщі й Угорщини в тому розділі. Зараз з ним в долю входити не стали, але й рятувати Україну не дуже пориваються.

Путін не спокушає Європу й не змушує її ні до чого. Він не герой-коханець і не гвалтівник. Він зануда — людина, якій жінці простіше віддатися, ніж пояснити, що вона цього не хоче. Нинішні європейські лідери, як колись Чемберлен і Даладьє, просто не хочуть визнавати, що Росія вже не зовсім цивілізована й не зовсім нормальна держава. Багато в чому виправдалася ставка Кремля на взаємну інтеграцію еліт, яка може бути основою для їхньої змови. Така ж інтеграція існує в Україні, й небезпека змови теж. Багато питань викликає те, що відбувається у владі й довкола АТО.

Є приказка про генералів, які завжди готуються до минулої війни, особливо якщо вони її виграли. Про це книжка Марка Блока «Дивна поразка. Свідчення, записане 1940 року». Там сказано про старих французьких маршалів, які не змогли протистояти нацистській Німеччині, що розв’язала тотальну війну. У якій брали участь не лише фронт і тил, а й дипломати, й етнічні німці за межами рейху, й колабораціоністи, яких знайшлося чимало в усіх європейських країнах, і, звісно, пропагандистські відомства й засоби масової інформації.

Таку ж війну — нового типу — веде Росія проти всього світу. Саме так, не більше й не менше. І сила її в тому, що світ не хоче цього бачити й розуміти. Для України це означає, що вона може розбити терористів у Донбасі, але все одно переможе Путін.

Слово знайшли генерали НАТО — гібридна війна. Залишилося лише розібратися, носієм чиїх генів виявився цей гібрид. Гітлерівська, сталінська, хрущовська й брежнєвська спадщина очевидна. Як і спадщина ЧКГБ і ГРУ, точніше сказати, їхня багатолітня практика. Але в гібридної війни путінської Росії є ще один приклад для наслідування — тероризм, що походить від державних і квазідержавних утворень. Таких було багато, включаючи Радянський Союз. Є вони й зараз. І вся спадщина російської імперії, хоч би як вона називалася, спадщина Візантії й Золотої Орди актуалізована нині в політиці Кремля.

І тому виграти війну традиційними способами в Росії неможливо. Ця війна не ведеться в категоріях перемоги й поразки. Це природний стан російського етносу й російського соціуму в усі часи.  Можна називати це варварством, можна ординством. Це або навала, або набіги, яким був набіг на Грузію. Або гібридна війна.

Україна й інші держави пострадянського простору опинилися в становищі Ізраїлю, що є сусідом з ХАМАСом, який має ядерну зброю й величезний потенціал. Необхідно шукати нові, нетрадиційні способи опору російському нацизму й тероризму.

Якщо комусь порівняння з ХАМАСом здасться надто крутим, то можна згадати Аббаса й Іран. Суті справи це не міняє. Усі вони не визнають права Ізраїлю на існування відкрито. Росія поки не афішує головного — вона не визнає права на існування України й інших колишніх республік Радянського Союзу як самостійних держав. Якщо правителі Росії стверджуватимуть зворотне, то їхні слова заздалегідь можна вважати брехнею й лицемірством. Агітпроп уже запустив у мережі гасло: «Не хотіли жити в республіках, житимете в колоніях».

І вельми серйозним, якщо не визначальним, чинником є тотальна підтримка Путіна в самій Росії, як колись тотальна підтримка Гітлера, що припинилася навіть не з його смертю, а лише з капітуляцією нацистської Німеччини.

У прогресивної громадськості зустрічається крайня позиція — ніякої підтримки немає, соціологи брешуть. Це навіть не дурість і не інфантилізм. Це недоумство.

Інші кивають на ЗМІ. Мовляв, якби не контроль над ними... Але контроль був встановлений безкровно й безболісно, за повної підтримки тих, хто в цих ЗМІ працював. Серед журналістів відмовилися від співучасті в пропаганді одиниці. Але справа навіть не в журналістах. Усі відомі страйки й інші протестні акції телекомпаній, газет, інших ЗМІ об’єднували не лише журналістів, а й усіх працівників. Причетність до загальної справи відчували не лише ті, хто веде мовлення й пише. У Росії ж вони склали окрему касту, що абсолютно не відповідало демократичній природі ЗМІ.

Зараз навіть вільний доступ до ЗМІ представників найрадикальнішої опозиції не дасть нічого. Їх просто не почують. Їх не хочуть чути, як не хочуть чути ні на Заході нічого про нову російську загрозу й про переродження російської держави в тоталітарне (вже не нео-, а просто тоталітарне) утворення.

Багато говорять про майбутні економічні проблеми і нинішні лиха. Знову та сама паралель — мало хто хотів помічати, що за Гітлера рівень життя німців виріс. Російський тоталітаризм 1930-х років використовував голод як соціально-політичний інструмент, зокрема в національній політиці, нацизм почав з того, що переміг голод. Війна — це вже інший етап його історії.

Так і в нинішній Росії — Путін не розорив народ, а створив певну економічну рівновагу, не допускаючи ні зубожіння, ні бурхливого економічного зростання за рахунок приватної ініціативи. Для нього як соціальна опора ідеально підходить ВПК, що й проявилось у виступах Путіна в Нижньому Тагілі. І в планах створення Новоросії теж — нинішньому політичному режиму потрібне захоплення областей, де зосереджено промисловий, зокрема й військовий потенціал України.

Напад на Україну — це прямий наслідок усього зробленого всередині країни за останні 15 років: в економіці, законотворчості, політиці внутрішній і зовнішній, у культурі і соціальній сфері. Він продуманий, спланований і підготовлений. Це не акт відчаю, не імпульсивна дія, не кінець імперії, а початок її настання у всьому світі.

За радянської влади багатьом було зрозуміло, що чутки про всемогутність і повсюдність КДБ вигідні самим чекістами і ними ж поширюються. Зараз усе навпаки. Думки про нікчемність і приреченість Путіна потрібні йому самому і вельми корисні його режиму. А вже ким і як вони поширюються — належить розібратися.

Головне питання для росіян, для українців, для всього світу: як перестати бути ляльками в театрі Путіна, цього Карабаса-Барабаса? Як вирватися з його сценарію, піти від його режисури? Відповідь знайти набагато складніше, ніж здається. Світ набуде іншої якості, підніметься на сходинку вище у своєму розвитку, якщо знайде цю відповідь.