Це звучить парадоксально і даруйте за потрійну синонімічну тавтологію, але для того, щоб знести кордон і увійти в Європу без кордонів, нам потрібно збудувати інший кордон. Метафорично можна цей процес назвати перенесенням – просто українці мають перенести колючий дріт контрольованого паркану зі свого західного кордону на східний.

Той західний я знаю добре, на тому кордоні я виріс. Мій рідний Виноградів знаходиться в трикутнику, в якому до Угорщини їхати 15 хвилин, а до Румунії – двадцять. Дорога до словацького кордону звідти триває годину, а до польського – дві з половиною. У дитинстві були часи, коли ці кордони не були такими суворими й щільними, і на початку дев’яностих все Закарпаття жило з перетинання цих міждержавних ліній. За двадцять з гаком років незалежності туди й звідти возили дуже різні речі – солярку, цигарки, апельсини, жуйки, побутову техніку, алкоголь, таблетки й колготки. Крім цього, через кордон перевозилося найцінніше – цінності. Разом із такими вимушеними подорожами кожен контрабандист привозив і досвід зустрічі з Іншим, розповідав про нормальні дороги, вщерть заповнені товарами магазини, дитячі майданчики й басейни, капітальні ремонти в центрах міст. Так день за днем складалося враження, що на Захід від нас щось відбувається, будується, купується й продається, але головне знання полягало в тому, що люди там живуть краще. Це розуміння я ввібрав разом із першими дольками мандаринок, яких на початку дев’яностих годі було шукати на наших ринках, але яких удосталь було в сусідній Угорщині. Кольорово, смачно й багато – таким я уявляв собі Захід, від якого мене відділяв кордон усього за кілька кілометрів від хати.

Подорослішавши, я їздив у Мінськ і Москву, у Білорусь і Росію. Не зупинятимусь зараз на інших враженнях, скажу лише про кордон. Мене – людину прикордоння – здивувало, що там кордону де-факто немає, що в ці країни українець може в’їхати по внутрішньому паспорту. Це був шок. Ще пізніше я дізнався, що між Україною й Росією нема кордону, немає паркану, бо немає навіть усталеної лінії кордону, а отже – ми одна держава. Підтверджував це і внутрішній паспорт, в якому з незрозумілих причин друга сторінка була російськомовною. Я досі вважаю, що поки у внутрішньому українському паспорті буде російськомовна сторінка, доти й мови не може бути про справжню незалежність. Без східного кордону Україна фактично була членом Митного Союзу (адже з ним кордону немає, а з Євросоюзом – є). Одна з найбільших помилок Путіна – конфлікт саме в прикордонній зоні, який змусить владу у стислі терміни провести й збудувати кордон. Після цього можна буде говорити про справжню незалежність.

Є такий старий югославський фільм «Прикордонний загін». У ньому йдеться про закинуту в горах прикордонну заставу, яка обороняє державу від загроз з боку Албанії. Це один із найсмішніших і найдобріших фільмів минулого століття, бо він пояснює одну просту істину: кордон, укріплений бетонами, арматурою, парканами, мінами й військами насправді не має великого значення. Важливий той кордон, який пролягає всередині нас, розділяючи на добрих і злих, зловмисних і приязних. Іншими словами кажучи, збудувати паркан – це добре, але ще головніше – виплекати в собі цінності, які нас відрізнятимуть. Хочеться, щоб людина, яка перетинатиме російсько-український кордон, зауважувала це не лише по автоматах і стіні, а по кращій якості доріг. Переїхав кордон – і вже не трясе вибоїнами, немає хамовитих рекетирів-даїшників, нема сміття на узбіччях. Коли така різниця запанує на східному кордоні України, автоматично відпаде потреба в західному.