На східній України триває війна. Багатьом досі не хочеться навіть подумки вимовляти це слово. І мені теж не хочеться, але це — війна. Оскільки проти Української держави наразі діє вже не кілька сотень, як у квітні, а близько 20 тисяч озброєних не лише автоматами, карабінами та пістолетами, а й важкими кулеметами, зенітними та протитанковими комплексами, броньованими машинами (БТР, БМП, БМД), танками і системами залпового вогню бойовиків, серед яких, окрім люмпен-пролетарів, чимало професійних військовиків та спецназівців із Росії, різного роду козаків (зокрема й не опереткових, а добре підготовлених) — місцевих і зайд, а також колишніх «беркутів» та відставників, що побували в «гарячих точках».

Війна ця не громадянська і не українсько-українська, як вважає дехто; це своєрідне продовження, рімейк, реінкарнація російсько-більшовицької війни проти української свободи, яка точилася майже століття тому. А отже, це війна не української влади з частиною українських громадян, а війна України проти агресивного радянського тоталітаризму, замаскованого під «Русский мир» у його залишкових місцевих та завезених із Росії формах.

•  Загальне число загиблих на тій війні наразі невідоме. Українська армія подає свої цифри, «Інформаційний спротив» — дещо інші, місцеві незалежні журналісти — ще інші. Це що стосується урядової сторони. А до яких втрат зарахувати тих, хто був закатований терористами чи помер у полоні? Чи того хлопця, про якого пише луганський блогер Сергій Іванов: схопили беззбройного вдень на вулиці й розстріляли на місці — всадили 27 куль з автомата через те, що — за словами Іванова — «комусь із накодеїнених «рятівників Донбасу» примарилося щось страховинне»? Чи дружину і дитину місцевого підприємця, який постачав українським воякам харчування, — бойовики приїхали на БТР і спалили будинок разом із людьми. Зрозуміло лише одне: реальні втрати з боку тих, хто воює за Україну, якимось іншим способом допомагає зберегти її свободу й цілісність чи просто висловлює неповагу до бандитів, становлять сотні й сотні людських життів. Утрати з боку бойовиків — як громадян Росії, так і громадян України — можна оцінити як значно більші, оскільки серед них чимало так званих ватників, місцевої шпани, яка органічно не здатна ефективно воювати, а крім того, слід додати ще й розбірки з місцевою наркомафією, яка не хоче віддавати свої «ринки» різним кавказьким «зайдам». І, нарешті, є втрати цивільного населення, які вдасться бодай приблизно порахувати лише після закінчення бойових дій.

Утім, війна точиться не тільки на землях українського сходу, а й у радіо- та телеефірі, в Інтернеті та на газетних шпальтах. Не буду зайвий раз описувати «звитяги» російського телебачення, державного і «недержавного» (але на 100% підконтрольного Кремлю); лише один факт: серед останніх «бойових перемог» колись пристойного каналу НТВ — звинувачення на адресу російських правозахисників та опозиціонерів, що вони, мовляв, фінансують «Правий сектор» — той самий, який п’є кров невинних православних немовлят...

Ну, а війну в Інтернеті чи не найкраще характеризує рівень агресивності російських чи проросійських юзерів. «Укропы убивают укропов», — це так ідейно витримані представники «Русского мира» характеризують війну на сході України (що, до речі, засвідчує їхнє реальне ставлення до місцевих терористів — як до гарматного м’яса, не більше). Українські юзери в боргу не лишаються, але вони зазвичай вміло послуговуються зброєю сарказму та іронії і в цьому відрізняються від відверто хамських прихильників Путіна.

•  Водночас наявні симптоми того, що певна частина українського суспільства, політикуму, інтелектуалів та, що найстрашніше, золотопогонних штабістів досі ніяк не хоче побачити очевидного; а якщо вже й погоджується з тим, що точиться війна, то хоче звести її до такої собі напіввійни. Результат сумний: з одного боку, в бойових діях беруть участь десятки тисяч наших бійців, фінансові резерви держави мобілізовано для забезпечення армії, громадянське суспільство і велике число бізнесменів забезпечують бойові частини не лише продовольством та предметами першої необхідності, а й бронежилетами та кевларовими касками, а з другого — деякі мас-медіа підтримують терористів, яких називають «ополченцями», інші ведуть відверто пацифістську пропаганду, високопоставлені особи Міністерства оборони під надуманими приводами «заморожують» на рахунках виділені для війська 5 млрд гривень (і їх не відправляють за ґрати, ба навіть не викликають на допити), а всім відомі мільярдери гоноровито заявляють, що добровільно не виділять на потреби війська ні гривні — мовляв, ми платимо податки, з нас досить. А Верховна Рада тільки зараз узялася скасувати ввізне мито на бронежилети, захисні шоломи й ліки для воєнних потреб — скільки українських вояків загинуло чи стало інвалідами через те, що депутати воліли вести напіввійну? І скільки ще загине через те, що на законодавчому рівні не закріплено арешт і конфіскація майна командирів та членів бандформувань і тих, хто їх підтримує — грошима та спорядженням? І, нарешті, скільки ще буде жертв через звичку деяких керівників силових структур говорити напівправду — про те, що «кордон із Росією міцно закритий», «дії всіх сил АТО ефективно координуються», а «солдати забезпечені всім необхідним для життя і бою»?

Ну, а про випадки «успішного» навчання сучасному бою в складних умовах мобілізованих до Збройних сил хлопців та добровольців- «батальйонщиків» я краще помовчу — ЗМІ сповіщали про численні ситуації, коли були факти чи то нехлюйського, чи то відверто зрадницького ставлення до такого навчання з боку тих, хто мусив за посадою та присягою цим займатися.

•  А де фільтраційні табори, в яких мали б ретельно перевіряти тих здорованів, які називають себе «нещасними біженцями із зони АТО», а натомість можуть бути диверсантами чи розвідниками терористів? Де принципово новий жорсткий контррозвідувальний режим у прикордонній зоні й нові райвідділи СБУ уздовж українсько-російського кордону, про необхідність чого вже не раз писав Євген Марчук? Де, зрештою, рішучі публічні вимоги українського керівництва до Заходу щодо постачання нам сучасної військової техніки для ефективної боротьби з терористами і мінімізації жертв цивільного люду? Вже Збігнєв Бжезинський говорить про те, що США мусять надати Україні сучасні засоби знищення ворожої бронетехніки й іншу зброю, щоб покласти край терористичним атакам, а українські лідери про це мовчать. Так само, як і про необхідність виділення Євросоюзом Україні серйозних коштів для облаштування кордону з Росією — оскільки фактично йдеться про те, що це водночас є й кордон Європи, кордон захисту демократії...

І ще одна надзвичайно важлива річ. У жодному разі не можна зупиняти АТО на догоду ані західним «миротворцям», ані «миролюбним» вітчизняним олігархам. Не можна — до капітуляції й роззброєння терористичних банд. Бо будь-яка спроба вести напіввійну призведе до напівперемоги (у найкращому разі!), а така напівперемога, коли за формального замирення не буде знищено коріння тероризму і знешкоджено його носіїв, матиме через певний час дуже сумний наслідок для всієї України.