Від виборів до виборів КПУ просочувалась у парламент. Здавалось, запаси її електорату невичерпні, і ніякі зовнішні катаклізми її не похитнуть. Але зараз партія отримала кілька ударів, що можуть відправити її в політичний нокаут

Те, що для Компартії настануть коли-небудь по-справжньому чорні дні, здавалось малоймовірним.

Так, вже давно у парламенті нема прокомуністичної більшості, не існує і вже ніколи не буде існувати нічого на кшталт «групи 239». Вже ніколи у КПУ не буде «золотої акції», подібної до тієї, яку у 2006-му так невдало розіграв Мороз. Ніхто не сприймає ситого й вайлуватого Петра Симоненка як політика-важковаговика. В кращому разі – як анекдотичний персонаж, в гіршому – як ворога, що підлягає щонайменше остракізму.  

Але.

Від виборів до виборів КПУ все одно просочувалась у парламент. Здавалось, запаси її електорату невичерпні, і ніякі зовнішні катаклізми (навіть Помаранчева революція) не зроблять її рейтинг істотно вразливим.

Це найближчі «конкуренти» комуністів – соціалісти – могли випасти з мейнстриму, а «свободівці» – навпаки – до нього потрапити. Зміни не торкалися лише КПУ, й цим партія нагадувала стару діву, яка байдуже спостерігає звіддаля, як хтось одружується, народжує, розлучається абощо, сидячи при цьому непорушно, застигнувши в одноманітності. Але фатум взявся розворушити цей бетонний монумент й завдав по ньому відразу кілька ударів.

По-перше, внаслідок анексії Криму КПУ втратила частину свого ядерного електорату. Так, іще лишається Схід – Донеччина та Луганщина, де комуністи традиційно конкурували з «регіоналами». Але тут не підведені ментальні підсумки війни, і яким з неї вийде тамтешній виборець, говорити ще зарано. Частина східняків переселилася в інші, зокрема, й західні регіони України. І процес асиміляції пішов.   

Безнадійно втратила позиції на Сході і Партія регіонів. Кому відійдуть її колишні 30% – покаже час. Можливо, якісь крихти перепадуть новому проекту Льовочкіна – партії-тезці з ідентичною абревіатурою. Можливо, збере свою жатву й «універсальний солдат» Ляшко – він є рівновіддаленим як від колишньої, так і від нинішньої влади. До того ж, позиціонує себе як захисник всіх упосліджених та соціально обділених, що може рівною мірою імпонувати як виборцям ПР, так і електорату комуністів.

Але не тільки звуження електорального простіру та перерозподілення на ньому основних гравців є великою проблемою КПУ. Власне, втрата Криму ніяк не залежала від волі Компартії, а от втеча майже десятка «вірних ленінців» з лав фракції боляче й безжально б’є по її іміджу.

Якби ж то енна кількість «багнетів» КПУ просто подала заяви до секретаріату ВР і тихо пішла, не вимахуючи наостанок брудною білизною! Але і з цивілізованим «розлученням» КПУ не пощастило.

Один комуніст, Олександр Голуб, звинуватив Симоненко у нетрадиційній сексуальній орієнтації, не тільки знищивши такий собі підстаркуватий мачізм Симоненка, якого той набув, одружившись з молодшою жінкою і знову ставши батьком. Голуб ще й відкрив шлюзи для перманентного зливу бруду на сиву голову Симоненка, а бажаючі перейняти естафету не забарилися.    

Адже колишній член КПУ і нинішній очільник кримського відділення партії «Комуністи Росії» Леонід Грач одразу заявив, що протиприродні нахили Симоненка йому відомі давно. Досі Грач звинувачував колишнього «шефа» лише у корумпованості та демагогії, але часи настали суворі.

Третій й, можливо, найбільш відчутний «сюрприз» для Симоненка – вихід з фракції КПУ єдиної «мажоритарниці» – Оксани Калетнік. Через це саме існування фракції комуністів опиняється під загрозою.

До того ж, Калетнік пішла не сама. Вона прихопила з собою і свого двоюрідного брата, колишнього першого віце-спікера Ради Ігоря Калетніка. Гензель і Гретель не забули взяти із собою й родинні капітали, знедоливши партійну казну КПУ.

Втім, головна «неприємність», що спіткала комуністів у поточному році - намір Мін’юсту добитися заборони Комуністичної партії. Розмови про це велися давно, але ще жодного разу – на такому високому рівні. Ще ніколи глава держави не казав, що, хоча найбільш прийнятний шлях відсіювання політичних партій – вибори, він підтримає заборону КПУ. А за забороною може послідувати й своєрідний Нюрнберг - принаймні у форматі широкого громадського засудження діяльності КПУ, обсервації майже столітнього шлейфу її злочинів, зрад, прогинань від Москву, участі у репресіях, у спротиві українській незалежності..    

Та навіть якщо цього й не станеться, всі перераховані вище фактори – відсутність колишньої електоральної бази, відсутність спонсорів, втеча однопартійців і вкрай хистке становище у парламенті, загальне суспільне неприйняття і категорична нездатність забронзовілих лідерів відповідати вимогам часу – врешті-решт приведе КПУ на звалище історії.

Як казали колись, «пролетаріат – гробар буржуазії». Петру Симоненко, з його сибаритським способом життя, міні-межигір`ями, статками та перельотами в Іспанію бізнес-класом, слід було б витатуювати ці золоті слова десь на зап’ястку – поближче до преміум-годинника Maurice Lacroix. Разом із цифрою 2,7 - сьогоднішнім рейтингом КПУ. 

А відтак звинувачувати у всьому, що з ним сталося, тільки себе самого - плюс погану карму, строк придатності якої завершився щонайменше два десятиліття тому.