На мою думку, Верховна Рада України, нарешті, зробила те, що мусила зробити ще чверть століття тому. Цим вона, образно кажучи, віддала хоча би частинку своєї давньої заборгованості українському народові і поліпшила умови проведення реальних, а не словесних реформ.

Ідеться про перейменування населених пунктів й інших топонімів на «материковій» Україні (проект постанови, зареєстрований за №4468), на окупованій частині Донбасу (№4086) та в окупованих Криму й Севастополі (№4087). Голосувало за ці постанови від 245 до 265 нардепів, тобто «тверда» більшість. Сотням населених пунктів або повернуті історичні назви (у випадку Криму це кримськотатарські), або визначено нові.

Іншими словами, Україна стає все більше і більше сама собою, а не знеособленим «заповідником комунізму» зі стандартними радянськими топонімами, у Крим же, бодай поки що на символічному рівні, повертається його питома культурна аура, пов'язана з корінними народами.

Те, що цей запізнілий, але вкрай потрібний крок Верховної Ради негативно сприйняли знакові персонажі з «ДНР» і «ЛНР», не дивує. «Это - шизофрения декоммунизации. Если пойти по их пути, то нужно отказаться от предприятий, которые были построены в Советском Союзе нашими отцами и дедами, да и фамилии и имена поменять. Но что тогда от них останется?» - заявив один із лідерів донецьких пахолків Росії Денис Пушилін, цим самим зайвий раз підтвердивши як відсутність навичок логічного мислення, так і «совковість» свого світогляду. Справді: як можуть бути пов'язані прізвища й імена (крім хіба що «Сталена» чи «Леніни») з комунізмом?

Ба більше: коли секретаріат ЦК КПРС (це була його парафія) перейменовував те чи інше вже існуюче місто, то це, виявляється, було нормальним; а коли партійне рішення скасовується і місту повертається історична назва - це «шизофренія». От лише кому вона насправді притаманна?

А стосовно відмови від побудованих заводів... Повоєнна денацифікація у Західній Німеччині не потягнула за собою відмову від розробленого ще за Гітлера знаменитого «фольксвагена», навпаки - саме тоді його поставили на конвеєр (нацисти воліли випускати військову техніку). Водночас у країні не залишилося нічого, що б мало імена Гітлера, Геринга, Гіммлера, Хорста Весселя чи Вільгельма Густлоффа. Це стало важливим знаком радикальних і незворотних змін - і для самих німців, і для всього світу. Схоже, тільки «совку» це незрозуміло...

Не дивує й те, що декомунізацію топонімії негативно сприймають ті 10% громадян України, які досі обожнюють Путіна і на яких, зважаючи на соціологію, спирається «Опозиційний блок». Знов-таки, світогляд і логіка цієї частини населення воістину дивовижні: для них нормальним є поєднання атеїстично-більшовицьких і російсько-православних символів в усіх сферах життя, в тому числі в топонімах. Їм не хочеться втрачати бодай символічний вимір «совкового» минулого, втілений у назвах населених пунктів: нехай буде, може, повернеться СРСР з ковбасою по 2.20?

А те, що ковбаса ця в останні десятиліття радянської влади робилася із суміші освітленої крові з соєю та кістковим борошном, їх не турбує - так само, як і те, що генсек компартії Франції Морис Торез, на честь якого називалося місто на Донбасі, ніколи не був донецьким шахтарем, навпаки, жирував разом зі своєю партією на зароблені цими шахтарями гроші, які щедро дарував Торезу ЦК КПРС...

Утім, є ще одна категорія загалу, що негативно сприймає перейменування - мовляв, воно не на часі, потрібна злагода в суспільстві, а такі речі тільки його збурюють, і невже великі гроші, яких вимагатиме зміна топонімів, нікуди подіти - он економіку підіймати треба...

На це можна зауважити, що всі ми живемо в знаково-символічному просторі, і це простір відношень між людьми. Скажімо, гроші - це функція особливих міжлюдських відношень, а відтак - один із типів знаків (не дарма ж кажуть - «грошові знаки»). Топонімія - це інший тип знаків у тому ж просторі. Вся сукупність знаків і символів становить певну систему, і неможливо істотно змінити частину елементів цієї системи, не змінюючи її всю й інші елементи.

Не випадково ж доба буржуазно-демократичних революцій у Європі швидко змінила не тільки економічні та політичні відносини, а й усе, пов'язане зі знаково-символічною сферою - від одягу до поезії, від прапорів до симфоній. Не випадково після падіння комунізму у Центрально-Східній і Південній Європі негайно полетіли з постаментів пам'ятники Леніну та місцевим «вождям», а на додачу населеним пунктам були повернуті історичні назви. Он якою злиденною та затурканою була Албанія на початку 1990-х, але вона рішуче провела декомунізацію, і зараз є членом НАТО та претендентом на членство в ЄС.

Україна ж істотно відстала не лише від Польщі та Чехії, а й від Албанії не в останню чергу тому, що продовжувала перебувати в полоні комуністичної знаково-символічної системи з відповідними наслідками для масової людини, що і відгукнулося на повну силу під час «русской весны».

І хіба би були успішними російські анексія Криму та вторгнення на Донбас, якби не збереження топонімів і пам'ятників радянського часу, які наочно говорили місцевим жителям: Україна - то ненадовго, ви живете в СРСР, чи, що те саме, у великій Росії, подивіться, як називаються ваші міста і їхні вулиці, основа збереглася, і все повернеться... А на додачу, якщо міста названі іменами організаторів терору і катів, персонажів, крім усього іншого, глибоко аморальних, то чом би й самим не уподібнитися цим людям? Чом би не продовжити їхню практику, якщо вона так офіційно шанована донині?

Отож під будь-яким оглядом те, що зробила 12 травня 2016 року Верховна Рада в плані декомунізації українських топонімів, украй важливе і доречне. Крім того, ці рішення засвідчили єдність державної політики на всій території країни, бо ж проблема, жити під символами тоталітаризму чи ні, не може вирішуватися на місцевому рівні.

Не може бути стабільною держава, частина якої стала демократичною, а частина залишилася тоталітарною - соціально-політичний вибух і громадянська війна в такому разі неминучі.