Як добре, що було збито літак з проклятими укропами. Треба знищити всі українські літаки, щоб украм життя медом не здавалося. І нам не шкода укропських вояків. Ура, дорогі ополченці!

Ці слова не взяті в лапки, бо це не цитата. Цитата страшніша, її не можна було не перефразувати. Так написала донеччанка про українців, які захищають донецьку землю. Щоправда, донеччанка ця сама давно живе в Росії, але це навіть не важливо. Важлива тональність, з якою написані ці слова.

Всеохоплююча. Незламна. Абсолютна. Ненависть.

Найгірше випробування для Донецька - це навіть не АТО. Не бої. Не постріли. Не вибухи. Найгірше - це саме ось ця ненависть, що зародилася ще в листопаді минулого року і набрала вагу до березня-квітня. У липні порятунку від неї не залишилося. І якщо війну можна припинити, терористів видавити, а Донецьк відновити, то ця ненависть, мабуть, невикорінна. Вона не лікується, бо той, хто був заражений нею, сам із задоволенням плекає це почуття.

Географія ненависті

«Ви тільки подивіться! Мати Надії Савченко страждає! Та її донька - тварюка, вона розстрілювала мирних людей, вона несамовита с*ка, потвора, сволота. Її треба вбити, розстріляти, знищити». А ось це вже цитата. Тут не перефразуєш. Якби для вимірювання ненависті були спеціальні прилади, на цих словах зашкалив би навіть найпотужніший з них.

І дивна річ - це знову слова із Росії. Раптом виявилося, що з сусідньої країни краще видно все, що відбувається в Україні. Громадяни, які роками не бували вдома, знають все краще за тих, хто залишився у місті. І якщо ті, хто залишився, боязко заявляють, що все зовсім не так, на їхню адресу одразу ж піднімається не хвиля - цунамі! - ненависті. Їх називають «бандерівцями», «фашистами», «укропами», «майдаунами» і просто «даунами». Лише за те, що вони не просто переживають війну, а й посміли висловити про неї свою думку. І вона раптом виявилася іншою, не такою, якій вчать у Москві.

Анатомія ненависті

Втім, задля справедливості варто сказати, що ненависть ллється не тільки через кордон. Вона вирощується і в самому Донецьку. Тут вона проникає в кожну клітину.

«Западенці, досить бомбити Донбас! Забирайтеся додому, або ми відправимо туди ваші тіла».

«У річці знову знайшли тіло зі слідами тортур. - Сподіваюся, це тіло Коломойського?».

Це - теж цитати. Кілька з багатьох, і є куди більш волаючі, тільки ті не хочеться наводити. Ненавидять усіх, хто не схожий на тебе. Тих, хто не визнає ДНР, - бо «бандерівці». Тих, хто пішов захищати Україну, - бо «стріляють, літають, б'ються». Тих, хто не пішов воювати, - бо «боягузи». «Западенців» - бо просто інші.

Особливо модним стало ненавидіти тих, хто евакуювався із зони АТО. На їхню адресу ллються тонни ненависті. Аргумент простий - а чому вони поїхали, коли я не можу? Причина цього «не можу» не важлива. Хтось не може покинути рідні краї, хтось не розлучиться з улюбленою роботою, комусь просто ліньки. Але винні у всьому цьому ті, хто зміг, хто розлучився, хто переборов себе. Знову-таки, вони - інші, і це гарний привід висловити їм максимум неприйняття. І не важливо, що їм довелося покинути те, що вони любили. Навпаки - чим болючіше їм було покидати, тим більше насолоди в тому, щоб на це хворе місце натиснути, вдарити сильніше.

Лінгвістика ненависті

І, звичайно, є персональна ненависть. До Коломойського, Порошенка, Яценюка, Турчинова... До будь-кого. Особливий шик - перекручувати прізвища. Порошенко, наприклад, з насолодою називають «Потрошенко». Особливих аргументів для такої переробки немає. Просто прозвучало співзвучно, і «автор» зрадів: він у тренді! Адже придумав же хтось «укропів» і «Путлера»? А ми придумаємо своє, чим ми гірші!

І мало хто здогадується, що все це звучить жалюгідно. Це схоже на наші витівки в третьому класі, коли ми перекручували прізвища однокласників і нам було смішно. Зараз нам вже не цікаво, але «старші брати» чомусь розкусили цю можливість тільки сьогодні і з задоволенням користуються нею, вкладаючи навіть у примітивне, безглузде, що не має ніякого контексту прізвисько «укроп» весь масив ненависті, який тільки змогли понести.

Механіка ненависті

«Та вбийте ви вже хто-небудь цього Порошенка. Нехай відповідає за все». «Та розженіть ви вже хто-небудь цю Верховну Раду». «Та підірвіть ви вже хто-небудь цього Обаму, щоб не допомагав украм».

Ключове слово в цих цитатах - «хто-небудь». Ненависники не поспішають щось робити самі, навіть якщо це «щось» - вбивати тих, кого вони ненавидять. Нехай це зробить «хто-небудь», а вони прийдуть у соціальні мережі, прочитають, що було збито ще один літак, і напишуть коментар або навіть цілий пост. «Ура, мої дорогі ополченці», наприклад. Їм хочеться ненавидіти з чистими руками, щоб брудну роботу виконував хтось інший, а вони потім приходили на готовеньке і словесно добивали тих, кому й так боляче.

Мотиви цієї ненависті досить ниці. Війна сколихнула у багатьох все найгірше і при цьому дала можливість бути безкарним. Раптом стало можливо грабувати і йти від відповідальності, вбивати і не знати відплати, ображати і не отримувати здачі... Чому ж не можна ненавидіти? Зараз на ненависть дане добро. І навіть коли заборона на неї знову набуде чинності, зупинити цей потік буде дуже важко. І ще важче буде відновити сам Донецьк, повернути йому колишню чистоту.

Механіка цієї ненависті така, що одного разу зіткнувшись з нею, багато хто не витримує. Щодня все більше тих, хто приєднується до тих, хто виїхали. Вони більше не повернуться. Ми більше не повернемося. Скуштувавши ненависть, ми їдемо в чужі землі лише тому, що там ще є надія вилікувати душу, зігрітися від чужою турботи, відчути, що ти цінний, незважаючи на твої погляди і переконання.

Але найсумніше для Донецька полягає не в тому, що ми поїхали. Найсумніше те, що ненависть залишилася. Вона нікуди не поспішає, вона по цеглинці збирає свою Новоросію, називаючи зрадниками тих, хто якраз не захотів зраджувати свою країну. Це змія, що жалить усіх поспіль, і є лише одна слабка надія: коли всі навколо розбіжаться і жалити буде нікого, вона без тіні сумніву захопить свій власний хвіст. І ось тоді, тільки тоді, можливо, це все, нарешті, закінчиться.