Рахунок загиблим в аваріях дуже довго не стає остаточним. Спочатку три, потім десять, двадцять два, поранених не злічити, та їх і не рахують, бо вони –щасливці, бо деякі рятуються і лікуються самі, і так скрізь, де бувають аварії або теракти, а бувають вони теж скрізь.

Просто Москва приречена бути містом, у якому будь-яка катастрофа неодмінно стає політичною.

СТРІЛКА ПОКАЗУЄ У МИНУЛЕ

Метро - можливо, краще втілення соціалістичної індустрії як спадщини, яка вже багато років дозволяє не займатися модернізацією. При тому, що самаспадщина настільки ж невибаглива, наскільки невибагливим були запити радянської людини.

Понад тридцять років тому, коли метрополітен готувався до свого піввікового ювілею, експлуатаційні документи московського метрополітену передбачали кілька варіантів завантаження: пасивне - чотири пасажири на квадратний метр, активне - вісім пасажирів, і пікове - дванадцять. Останні цифри викликали усмішку навіть у тих, хто ці навантаження перевіряв на собі в години пік дорогою на роботу, а було це за радянських часів, коли в Москві жило дев'ять мільйонів людей, чотири з яких перевозило за добу метро.

Сьогодні дев'ять мільйонів - це буденний показник перевезення, що керівництво метрополітену зі зрозумілою гордістю називає найбільшим показником у Європі. Про те ж, що технічне оснащення метрополітену залишилося на рівні як мінімум тридцятирічної давнини, говорити в колах метрополітенівців не прийнято не з причини великої секретності, а навпаки, бо це вже давним-давно рід заяложеної банальності.

Аварії, що трапилася 15 липня, тільки нинішнього року передували великі збої, на будь-який смак - від підтоплення до задимлення і загоряння силового кабелю. Торік їх було десять. Версія, заявлена за гарячими слідами сьогодні - помилкове спрацьовування сигналізації через різке падіння напруги, на перший погляд, виглядала трохи химерною. Навіть у такому формулюванні між слів прочитується мало не десяток інших несправностей і стільки ж приводів для інших внутрішніх розслідувань на тему, наприклад, що призвело до стрибка і чому так все сумно зі ступенями захисту в сигналізації. Тобто, навіть коли ця версія забулася наступного дня, визнання, що не в порядку і ця сфера, вже було зроблено, хоча, швидше за все, ніхто ніякої уваги на це вже не зверне.

Слідство, мабуть, тепер точно встановить діаметр і матеріал дроту, яким була стягнута злощасна стрілка, на яку, відповідно до нової версії, напоровся вагонний візок першого вагона. Але навряд чи воно пояснить, чому за такого технічного стану метрополітену ні до чого вже не можна ставитися як до екзотики. І віддавати собі звіт, що появу інших версій, які зачіпають решту служб метро, теж доведеться приймати всерйоз, якими б дивними вони не виглядали на перший погляд.

А пояснювати й не треба. Це називається - системна криза. Рятівна для всіх, хто в ній задіяний: в системній кризі на відміну від зламаної стрілки ніхто не винен.

ПОДВИГ ЗАКІНЧИВСЯ. КРИЗА ТРИВАЄ

Доки під землею рятували людей і збирали докази, на землі події одразу набули традиційного тлумачення. Перша апаратно-бюрократична реакція була природною і інстинктивною, як заява керівництва електромережі про те, що ніякого стрибка напруги не було. Це стало відповіддю на таку ж природну спробу метрополітенівців звалити відповідальність на енергетиків, які цим стрибком все йпояснювали...

Системна криза московського метрополітену політики безпосередньо не стосується. Вона, можливо, не стосується навіть віце-мера МаксимаЛіксутова, який відповідає за московський транспорт і на питання головного російського викривача корупції Олексія Навального про його грандіозну бізнес-нерухомість на Адріатиці. Та й сам мер Сергій Собянін начебто не несе прямої відповідальності за те, що відбувається під ввіреною йому нечувано дорогою землею.

Але вся річ у тім, що мер столиці в Росії більше ніж мер столиці в якійсь іншій країні. Мер у Росії - посада політична, тобто в російському прочитанні - людина федеральної значущості, але без будь-якої відповідальності в зоні своєї прямої діяльності. Тобто формально, звичайно, відповідальність є, але неформально він сидить на вертикалі, яку очолює зовсім інша людина. А мер Собяніну цій схемі - комісар, він здійснює загальне керівництво процесом забезпечення міської лояльності населення, для чого зовсім необов'язково розв’язувати системну кризу метрополітену.

Тут варто згадати: за радянських часів, принаймні, номенклатурою ЦК КПРС, тобто фігурою, по-сучасному кажучи, федерального значення був сам керівник метрополітену. Сьогодні він підпорядковується мерії. Тобто сьогодні все влаштовано так, що цю кризу в межах системи державного управління в принципі розв’язувати нікому, що саме по собі є частиною, а швидше однією з рушійних сил кризи. За радянських часів можна було хоча б спитати з міністерства шляхів сполучення, в структуру якого входило метро. Тепер вони передані Москві, а нею, як вже сказано, керує людина, в обов'язки якої розв’язання системних питань не входить.

І в результаті тільки одна людина в країні може, як з торішньою приморською повінню, олімпійським авралом, мобілізувати ввірений апарат на черговий подвиг. Для метро, як з'ясовується, подвигу вже недостатньо.

СПРАВА ДЕРЖАВНОЇ ВАГИ. ДЛЯ ПУТІЙЦІВ

Загалом, поки місцева влада займається поточним ремонтом господарства, що розвалюється,  кріпить владну вертикаль й організовує правильні вибори, федеральна влада отримує разом із повноваженнями і відкатами всі реакції населення. Метро зупиняється, часом димить, і хтось повинен бути винен. Розповіді про системну кризу, причому не в метро, а у всій країні - не для тих, хто дивом врятувався з понівеченого вагона. Вони й так про нього все знають. І для бомбил-таксистів біда-мати рідна теж не вперше, катастрофа для їхнього ринкового курсу взагалі як народна прикмета, і це, між іншим, теж частина кризи.

Ці таксисти поводяться повністю відповідно до загальноприйнятих правил, так само як поводиться більшість громадян в повсякденності. У ній вже давно збита шкала того, що добре і що погано, що іноді можна, а що не можна ні за яких обставин. Але і це теж почалося не при Путіні і не при Собяніні.

Тому питання про політичну відповідальність влади за те, що відбувається, як мінімум двозначне. Як відставка начальника метрополітену, якої вимагають обурені містяни. З одного боку, він відповідає за все і зобов'язаний піти - хоча б тому, що така етика і таке розуміння містян, які вимагають хоч якоїсь розправи і розуміють, що вже за цього начальника, можливо, ніхто триматися не стане. Але і містяни повинні віддавати собі звіт у тому, що з системною кризою не впорається і його наступник і десь знову потяг напореться на стрілку, якщо справа у стрілці.

І навіть оголоси сьогодні президент, вражений трагедією і своєю особистою відповідальністю за неї, позачергові вибори, новий лідер нації не полагодить ні стрілки в метро, ні мізки у «бомбил». Як не зробить цього жоден президент убудь-якій іншій країні, навіть найбільш демократичній.

Але в тому ж бо й річ: модель влади і стиль її відносин з довіреним народом, з-поміж іншого, робить будь-яку відповідальність, навіть цілком, здавалося б, віртуальну, цілком політичною.

Російський телеглядач може вірити розповідям про канібалізм, поширений серед київських карателів. Але у стрілочника він вже давно не вірить. Він не ставить питання до влади. Але за системну кризу хтось же повинен відповісти, і хто, якщо не той, хто і є системою? І тому, здавалося б, як стосується розваленої стрілки Крим або Олімпіада - громадянин чудово розуміє, що зекономлені на них гроші все одно пішли б увідкатний оборот за якоюсь іншою статтею, яка знайдеться, були б гроші. Але суперечкою про Крим у цьому контексті навіть без слів вже напоєне повітря, хоча потяги в метро псуються, буває, і там, де ніякого Криму немає.

І коло замикається. Там, де відповідальність за все є політичною, ніякої іншої ніхто все одно й не чекає, а з політичною влада давно і легко навчилася справлятися. А щодо метро - можливо, руки й дійдуть. Це знахідка для влади - системна криза, яка як всесвітнє обмерзання, який сенс витрачати сили, коли є справи більш актуальні? А нею нехай поки займуться путійці.

Ніхто й не сперечається.