Вперше я зрадів, що не маю авто і не прив’язав себе до залежності від цього зручного та мобільного засобу пересування містом, адже з 21 липня керівництво «ЛНР» заборонило в Луганську рух будь-якого наземного транспорту окрім громадського та, звичайно, свого.

Також бандити погрожують перекрити в’їзд до Луганська. Такі заходи вони пояснюють боротьбою з «диверсантами української армії». Насправді бандитам конче необхідна остаточна паралізація міста, адже саме зараз мирне населення як ніколи стало основним носієм доказів злочинних діянь терористів. Більш того, саме місцеві мешканці є базовим джерелом внутрішнього спротиву, бо поки що української армії в Луганську немає. Так звані ЛНРівнці намагаються загнати їх, як худобу до сажка.

Страх і брехня – ось єдині важелі, якими прагнуть вони зберегти вплив на луганчан. Страх шляхом кривавих провокацій, заборон і погроз. Брехня шляхом повного перекриття доступу до українських теле- і радіоканалів та транслювання російських, на яких розповідають, як українці намагаються збити літак з Путіним, розпинають немовлят і бомблять Луганськ із Луганська. Окрім того такі жорсткі заходи зумовлені ще й тривалою боротьбою між самими угрупуваннями. Лише за неділю налічено більше десятка перестрілок між загонами «Лєшого» і Болотова. Звичним явищем стали кулі біля вікон у приватному секторі, деякі з яких не оминають і випадкових жертв.

Наші медійники разом з речниками АТО інколи теж роблять курйозні заяви. Тільки не завжди на користь ситуації. Так, останні вперто плутають передмістя Луганська з частинами Луганська, а журналісти, звичайно, зайвий раз перепитати та подивитись на мапу можливості не мають.

Спочатку була зроблена заява про те що українські військові увійшли до південно-східної частини Луганська. А в неділю секретар РНБО Парубій заявив про наступ від північної частини Щастя. Новину про цю заяву ЗМІ подали під заголовком: військові зайняли район Луганська. Щастя дійсно підпорядковане Жовтневому району Луганська, але від Луганська знаходиться за 20 кілометрів. То можна вважати дрібницями, але такі інформаційні посили дають можливість проросійській пропаганді переконувати своїх споживачів у тому, що мирні квартали Луганська потрапляють під обстріл наших військових, а по місту начебто пересуваються диверсійні групи української армії. Тим часом увійти до передмістя - це ще не означає закріпитись в ньому, і тим більше про самий багатостраждальний Луганськ говорити ще зарано. Поки що мінометами його катують бандити.

Наразі можна сказати, що за останні дні військові взяли Георгієвку і селище Ювілейне, де майорить український прапор. Це вкрай приємно, але не варто забувати, що Ювілейне – це вихід до укріпленого терористами Алчевська і Стаханова, міста похмільного відпочинку Болотова. Останній, до речі, вже гірко прославився на обкладинках західних видань. Знайшла слава «героя». Отже, варто набиратись терпіння і чекати, намагаючись не потрапити під мінометний обстріл і дезінформаційний вплив.

Маємо також успіхи в промисловому трикутнику в центрі Луганської області. Якщо, звичайно, тепер можна назвати Сіверськодонець, Рубіжне та Лисичанськ промисловими містами, після того як їх попрасували бандформування, понищивши підприємства та комунікації. Починаючи від замінованих та підірваних мостів, продовжуючи спаленими промисловими об’єктами – це ті «здобутки», які полишили загони пройдисвіта Мозгового. На вечір неділі ми маємо звільнене невеличке, але знамените містечко Рубіжне та початок визвольних операцій не менш відомого Сіверськодонецька. Над бандитами в цьому квадраті наразі нависла неабияка небезпека бути не тільки розбитими, але й відрізаними від Луганська. Фактично, якщо глянути на карту АТО, можна побачити, що ця місцина є апендиксом, який просто проситься бути відтятим.

Для багатьох луганчан ясно головне – або українська армія винищить бандитів в Луганську, або бандити знищать Луганськ. Недільні картинки з міста такі: простріляні снарядами гуртожитки, безліч вщент зруйнованих кав’ярень, потрощені центральні парки та музеї, спалені авто у подвір’ях. Світло і зв’язок з перебоями. Помітно, як міномети відпрацьовують по цілях в межах Луганська, а потім б’ють у далечінь. Частенько при цьому вмикається сирена, наче над містом український літак, якого ніхто не може помітити, але, почувши сирену, дехто гадає, що до їхнього вікна потрапила «іграшка» саме з літака. Зранку «град» побив стару частину міста, покривши парк, інститут культури і мистецтв, декілька кав’ярень. «Град» знову ж таки працював з Кам’янобрідської гори, яка підконтрольна бойовикам. Тиждень тому в селищі Металіст в наслідок атаки «граду» бандитів була вбита жінка. Поважна людина у своєму середовищі, яку цінували в місті. Її чоловік не міг виїхати з оточеного міста і лише попрохав бійців батальйону Нацгвардії привезти труну. Труну привезли і він під кулями сам довіз тіло до цвинтаря, сам викопав яму, сам поховав.

Ніхто не зміг прийти на поховання. Ніхто не заспівав заупокійну. Ніхто не поклав руку на плече вбитого горем чоловіка вбитої снарядом жінки. Так сталось, що заручниками війни стали не тільки живі, але й мертві, не тільки українці, але й світ.

Війна закручує у своїх виріях дедалі більше учасників – як винуватців подій, так і випадкових людей, як виконавців злочинів, так і їхніх жертв.

Самотня, вмита сльозами осиротілого чоловіка могила загиблої жінки в стертому передмісті Луганська – це лише одна з жахливих історій, які супроводжують просякнуту кров’ю землю Луганщини. Ці розкроєні долі, ці страшні трагедії надовго залишаться потворною гримасою на обличчі нашого краю.