На днях на сайті з промовистою назвою «Русская весна» (підзаголовок - «только проверенная информация») було опубліковано розлогий пасаж лідера проросійських терористів Ігоря Гіркіна (Стрелкова). Відтворюю з деякими скороченнями:

«По данным людей, которые собирали трупы, значительная часть трупов — „несвежая“ — люди умерли до нескольких суток тому назад.

Во-первых, далеко не все люди в самолете были мертвы до падения.

Во-вторых, в самолете было обнаружено большое количество медикаментов, сыворотки крови и прочего, что нехарактерно для обычного лайнера. Похоже, что имел место медицинский спец-груз.

В-третьих, ни на чем не настаиваю (пока). Просто буквально сейчас беседовал с двумя людьми, лично собиравшими трупы сразу после падения. Они подчеркнули, что множество трупов оказались „совсем бескровные“ — как будто кровь свернулась задолго до катастрофы. Также отмечали и сильнейший трупный запах, отмеченный многими местными жителями — такого запаха в любую погоду за полчаса образоваться не могло, а погода вчера была пасмурная, не слишком жаркая.

В-четвертых, сам с крайним подозрением отношусь ко всяческим „конспирологиям“, но 18 наших бойцов, отравленных химией на позициях в Семеновке, расстрелы членов семей ополченцев и прочие „маленькие радости свидомых патриотов“ убедили меня, что украинские власти способны на любую подлость.

Пилоты, естественно, были вполне живые — вся кабина (а передняя часть сохранилась хорошо) была буквально залита их кровью».

Звісно, перша реакція – звернутися до фахівців з психіатрії. Але контекст цього конкретного нападу параної  набагато ширший.

Читачі ще не забули історію про «розіп’ятого хлопчика»? Спочатку цей текст з’явився на особистій інтернет-сторінках придворного путінського політолога, переконаного нациста Олександра Дугіна у Facebook та «Вконтакте» – а вже потім був озвучений «біженкою зі Слов`янська». Менш відомо те, що незадовго до цього Дугін знов-таки у себе на сторінці умлівав над телесеріалом «Гра престолів» - а в одній із серій нового сезону дійсно є  кадр з розіп’ятою дитиною.

Якщо маячня Гіркіна теж вам щось нагадала, то так воно і є. Голівуд регулярно випускає конспірологічні трилери про зниклі літаки або про літаки, набиті фальшивим мерцями. З недавніх зразків – серіал «Шерлок», епізод під назвою A Scandal in Belgravia. Там, дізнавшись про запланований теракт, спецслужби дозволили йому статися, однак замінили живих пасажирів на трупи, аби обійтися без жертв і приховати від терористів джерело витоку інформації. А в 1989 році ще в радянський прокат виходило «Тисячоліття» з Крісом Крістофферсоном – про те, як прибульці з майбутнього, знаючи, коли і де відбудеться авіакатастрофа, в останню мить підміняли тіла, а пасажирів відправляли в це майбутнє, аби відродити занепадаючу земну цивілізацію.  Приклади можна знайти ще.

У своїх фантазіях Гіркін і Дугін мають попередників. Зрештою, чим був СРСР, як не одним великим мистецьким проектом – з безперервною театралізацією життя, починаючи від грандіозних перформансів просто неба в революційному Петрограді в 1918-20 роках і закінчуючи процесами проти «ворогів народу» (де в кожного була своя напам’ять вивчена роль) та багатотисячними парадами на центральних площах? Вся пропаганда творилася за архетипічними сюжетами про протистояння абсолютного зла абсолютному добру, сталінська архітектура нагадувала декорації до якоїсь гігантоманської містерії з антично-єгипетськими мотивами, а менш показні «хрущовки» і «брежневки» майже ідеально відповідали інфраструктурі міст майбутнього з фантазій давніх утопістів.  Радянські люди жили всередині цієї монструозної інсталяції, служачи її витратним матеріалом. Схоже, так само ставляться до пересічних громадян ідеологи та командири заколоту на Сході.

Серед парадоксів Оскара Уальйда одним з найвідоміших був вислів про мистецтво як «першу реальність», яку звичайні будні лише наслідують – наприклад, нові відтінки в небі Парижу стали помітні тому, що  з’явилися полотна імпресіоністів. Митець, створюючи образи спочатку в уяві, а потім на аркуші чи на полотні, робить дійсність багатшою, кращою.

Геть інакша річ, коли за справу беруться погані режисери, котрі приймають світ за свою власну приватну антрепризу. Гіркін не просто любить воювати – він любить гратися у солдатики (реконструктор); гратися долями цілих народів, як Сталін і Гітлер, в нього та в Дугіна просто немає можливості, хоча вони дуже стараються, аби таку потугу здобути – за допомогою протагоніста аматорських постановок про античні амфори на дні моря.

На щастя, будь-який спектакль, будь-яке кіно, навіть погане, рано чи пізно закінчується.

Добре було б, аби в нашому випадку воно закінчилося разом з усією знімальною групою.