Кажуть, що історія повторюється двічі: вперше як трагедія, а потім як фарс. У такому разі міф про викрадення Європи биком повторюється в наші дні, але бик цей – уже з підворітні, гопник. І його мета – зламати світовий лад.

Кілька днів тому, намагаючись пояснити закордонним друзям усю важкість сьогоднішньої української ситуації, я був змушений весь час акцентувати на двох речах: 1) анексія Криму і українсько-російський збройний конфлікт не є прямим наслідком подій на Майдані; 2) відтак – для кращого розуміння суті проблеми – сьогоднішні події треба називати «російською кризою», а не українською.

Справді, людям, які досить мало знають про Україну, картинка зі ЗМІ створила безперервний образ бунтів, коктейлів Молотова, людей зі зброєю, мапи України у щоденних світових новинах. У такій ситуації легко піддатися ілюзії, що маємо справу з однією довгою кризою, що має різні форми й фази. А це не так.

Варто пригадати минулі роки, щоб зрозуміти: Україна стала лише наступною мішенню імперської політики Путіна, ще одним етапом приборкання своєї сфери впливів. Тому Майдан, який за своєю суттю був проєвропейською, але не антиросійською революцією, поламав усі плани й схеми кремлівського стратега. Поступове, але неухильне послаблення української армії, підкорення деградованої української влади, інфільтрація в українські спецслужби легіону найманців і запроданців мали просто закріпити васальний статус України. Іншими словами кажучи, навіть без Майдану Путін забрав би Крим, але без Майдану забрав би разом із Кримом і решту України. План полягав у підкоренні цілої країни, як і у васалізації посткомуністичної частини Європи – уважне око в останні місяці повинно помітити цілу кавалькаду політиків Угорщини, Чехії, Болгарії, Сербії, що відкрито стали на бік Росії. Ця «армія» готувалася й вигодовувалася давно, а виявити себе її змусила поразка Росії на головному, принциповому для неї фронті – українському.

Такий – широкий – погляд дає нам можливість перенести акцент із України у справжнє джерело проблем, на Росію. Проблема не в Майдані і не в наявності частини проросійськи налаштованих людей на Сході України. Проблема в Росії, а зокрема в Кремлі, який вирішив переглянути карту Європи й порушити всі існуючі домовленості. Анахронізм цього бажання підкреслює ментальну відсталість як російської владної верхівки, так, на жаль, і російського суспільства. Важко уявити португальця, німця чи француза, який би погодився віддавати сьогодні мільярди зі свого бюджету на завойовницькі війни в інших країнах. Перевага європейських народів полягає в тому, що вони здебільшого позбулися месіанського шовіністичного комплексу, тож намагаються не лізти в чужі справи. «Мовчання» Європи, яке чимало українців критикує, насправді є її плюсом, бо дозволяючи країнам бути суверенними, ЄС намагається не втручатися в їхні справи. Росія діє по-іншому, методами позаминулого століття – і тому приречена на поразку. Нашою першою перемогою буде усталення у світових медіа вислову «російська криза» замість української, це допоможе багатьом усвідомити місцезнаходження джерела проблем, побачити обличчя агресора.

І не варто забувати, що метою Путіна є не Крим, не Донбас і навіть не так звана «Новоросія». Його метою є ламання світового ладу, принципів, за якими сьогодні живе Європа, бо лише так він зможе досягти хоча б якихось результатів. За сьогоднішніми правилами гри – із непорушністю кордонів і невтручанням у суверенні справи – Росія не має шансів відбудувати імперію. Путін – президент великої територіально, але слабкої й відсталої держави, економіка якої орієнтована на ресурси, а народ має ментальні проблеми й не може відвикнути від свого імперського «призначення». Тому за звичайних умов Кремлю не світило б нічого, бо насправді він не може ані купити собі Східну Європу, ані завоювати й окупавати її. Єдиний шанс – грати без правил, порушувати норми й домовленості. Чим зараз Путін і займається.

Це схоже на те, як діти чи спортсмени-аматори перед поразкою починають порушувати правила чи запроваджувати свої, нові, нікому не відомі й ідіотичні. Футболіст раптом каже, що копати в ноги й штовхатися дозволено, а легкоатлет звертає з кола й перетинає його по діаметру. На короткий час здається, що їхня агресія, нахабство й цинізм перемагають, але потім всі команди збираються і гуртом такого гравця з соромом виганяють із товариства. Тобто схильність до ламання правил – ознака невпевненості в своїй перемозі, агонії, що передує поразці й ганьбі.

Наш світ не новий – і майже все в ньому вже мало місце. Кажуть, що історія повторюється двічі: вперше як трагедія, вдруге як фарс. У міфі про викрадення Європи спочатку з’являється прекрасний білий бик, який усіх зачаровує. Потім він навісніє й нарешті краде Європу. Цей міф відтворився – як трагедія – коли комуністична Росія майже на століття вкрала собі частину Європи, вкрала в істинних європейців їхню культуру й право жити в іншій цивілізації, цивілізації Заходу; Мілан Кундера так і назвав це – «Вкрадений Захід, або Трагедія Центральної Європи».

Сьогодні історія про викрадення Європи повторюється у вигляді фарсу. Бик пробував усіх зачарувати, але надовго залишатися всіма любленим у нього не вийшло. Тому він показав своє справжнє обличчя, яке в сленґу української мови означає некультурну людину. Чи – кажучи прямо – гопника з підворітні. Він нападає ззаду і має в руці заточку, про чесний бій не йдеться. Але чи вдасться йому вкрасти Європу і цього разу? Напевно ні, бо закони фарсу передбачають іншу розв’язку – трагікомічну. Коли бумеранг повертається і вбиває агресора. Чого Путінові й побажаймо.