Колись одна хороша людина порадила мені прочитати "Цинкових хлопчиків" Світлани Алексієвич. Книгу, яка ще рік тому здавалась мені жахом і історією. На щастя, давно минулою і безповоротною. Я гортав сторінки з історіями дружин, матерів, самих військових, які пройшли Афганістан, і не один раз ловив себе на думці - як же ж нам все-таки пощастило, що не доведеться пережити випробувань війни. Випробувань, які випали на долю наших батьків. Ми не хоронитимемо друзів, братів, не бачитимемо сліз жінок, поняття сироти війни назавжди відійде в минуле.

Взагалі, якщо пошукати, можна знайти безліч паралелей між тією війною і війною 2014-го. Знову безглузді накази, знову безвідповідальне керівництво, знову жебрацьке забезпечення, знову патріоти, життя яких не цінують і не рахують. Так, так, в Афганістан теж їхали патріоти. Звісно, ми тепер можемо по-різному трактувати їхню мотивацію, але вони щиро вірили в ідеї, турботливо вкладені партією в їхні голови.

Читав книжку не так давно, тому ще добре пам'ятаю, як дочитуючи чергову історію, до горла підстув клубок. Цей текст не може залишити байдужим. Автор зробила все, щоб аудиторія відчула що таке війна і назавжди зненавиділа її. Я не виключення.

Працюючи журналістом, в зоні АТО провів близько місяця. Текст Алексієвич перестав бути текстом. Тепер це конктетні місця, люди, імена, дати. Багато залишилось на камері, частина на смартфоні, ще більше просто в голові. І от останній носій почистити не вдасться. Хоча, дещо з побаченого і почутого я волів би забути. Так я сам став частиною схожої книги. Яку комусь ще доведеться написати. Не дійовою особою, а швидше статистом, спостерігачем. Але навіть цього достатньо, щоб зрозуміти, свідками якої катастрофи ми зараз є.

І я поки не берусь прогнозувати, трагічна це буде книга, чи розповідь про героїзм і мужність. Факт один - українські "Цинкові хлопчики - 2014" мають з'явитись. Хоча, слід констатувати, що значну частину наших з вами земляків ця книжка абсолютно не цікавить. Ми часто про це говоримо з друзями і колегами, але досі якогось пояснення я не маю. Чому так? А може це правильно? Може для цього хлопці і вмирають там, щоб у Львові, Одесі чи Києві, люди жили звичним, радісним і спокійним життям? Чи завжди так є в країні, яка воює, що люди переймаються втратами, лише, коли вони приходять до них в дім?

Короче, одні запитання. Сподіваюсь, бодай час дасть на них відповіді. Але невимовно шкода буде, якщо виявиться, що це і була головна наша поразка на Донбасі - байдужість.