Якщо для військових вкрай важливо не втратити темп і при цьому забезпечувати кожний свій успіх, кожну перемогу, кожний зайнятий об’єкт укріпленням позицій, то для журналістів і речників варто не поспішати з повідомленнями, звітами і заявами. Так, у запеклому, виснажливому бою ми взяли стратегічну висоту зі східною тюркською назвою, яких повно на Донбасі, — Савур-могилу. Взяли не наскоком, а фактично винищивши щільним вогнем ціль. Ворог не біжить, він грамотно відступає, всіляко примушуючи нашу армію втратити той самий темп. Із Лисичанська бандити відступили до Алчевська, укріпивши оборону Луганська, перед цим залишивши найманців у начебто полишеному місті. Якщо звільнення Сєверодонецька для нас відбулося відносно легко, то Лисичанськ примусив втратити і час, і бійців. А, як відомо, такі категорії, як час і смерть, прямо пов’язані.

Понад те, в Лисичанськ повертаються бойовики. Так, саме бойовики. Тільки перевдягнені в цивільне, без автоматів і з обличчями янголят, що нашкодили. Мерзенні вбивці та грабіжники, що називали себе «арміями» та «батальйонами», тепер планують продовжити мирне життя серед вулиць, які вони прирекли на пекло. А завтра в якийсь блокпост ЗСУ полетить міна, в якійсь крамниці вибухне бомба або в дитячому садочку розірветься граната, що імовірніше. Терористів не дарма було названо так. Вони відчули смак вбивства і можливості заробити на цьому, а, як виявилося, знайти замовника кривавих планів зараз не така вже проблема. Усі контакти і зв’язки збережено, механізм смерті ще має можливість запрацювати на звільнених територіях. Більше того, є ймовірність, що він запрацює й на територіях, які були за сотні кілометрів від АТО.

Для луганчан із 29 липня мав бути організований гуманітарний коридор із Луганська до звільненого Щастя. Люди з білими пов’язками на руках мали скористатися за цей час можливістю вийти з міста. Але, як повідомили в штабі МНС, ідея такого коридору зірвалася з вини так званої «ЛНР». Постріли в самому Луганську з «Градів» та іншої артилерії не вщухають. Треба також зазначити, що цівка мирних мешканців — це ще й ідеальний об’єкт для провокацій на війні, де видавати себе за супротивника і гатити по простих людях стало нормою.

Але не всі луганчани й без того поспішали скористатися такою можливістю, як гуманітарний коридор. Багато хто розуміє, що полишене майно в оселях із вибитими вікнами і безліччю мародерів просто буде розграбоване. Психологічно багатьом не віриться в імовірність потрапляння міни саме в їхній будинок, тому люди зволікають. І замість того, щоб приєднатися до черги тих, хто полишає розстріляний Луганськ, вони стають до черг у супермаркетах, штурмуючи вже майже порожні прилавки. Над містом нависла загроза гуманітарної катастрофи.

«Чоловіче, у нас війна», — здивовано дивиться на мене касир продуктового магазину, коли я  простягаю їй банківську пластикову картку. Усе, скористатися банківськими картками немає ніякої можливості, зняти ж готівку з банкоматів неможливо було вже задовго до цього. А це значить, що безліч людей залишилися без коштів. Розбиті підстанції працюють із великими перебоями. Цілі частини міста періодично залишаються без світла та зв’язку. І все це — під гуркіт артилерії та бомбардування будівель.

Живого місця в Луганську залишилося мало. Майже немає такого куточка міста, куди б не прилітала міна чи снаряд. І всі розуміють — це ще не кінець. Багато хто, навіть залишившись у Луганську, в думках уже попрощався з рідним містом, із тим, яким воно було. Понівечений, побитий, покалічений Луганськ приречений кульгати ще багато років, зализуючи рани війни. А наразі він чекає чергового розстрілу, чергових боїв. Зрозуміло, що українські війська так просто не увійдуть до нього. Більше того, залишається загроза прямої агресії з самої Росії, яка не перестає постачати озброєння терористам. У найбільш віддалених і затишних місцях на асфальті можна побачити білі смужки від гусениць — сліди танків, що циркулюють містом.

Ідея українського командування розрізати угруповання бандитів навпіл, безумовно, красива і показала свою ефективність. Тепер «ДНР» і «ЛНР» можуть тільки перегукуватися  телефоном, а ще краще було б, якби їм довелося перестукуватися через стіну. Але в бандитів нарощено дуже великий потенціал як в самих обласних центрах Донбасу, так і на півдні Луганської області, що наразі є єдиними воротами, через які може ворог і втекти, й отримати підкріплення. Наші хлопці, які ціною власних життів намагаються стягнути в єдиний ланцюг кордон, перетворилися в живу мішень і постійно перебувають під загрозою оточення. Кордон — це найстрашніше місце, яке вже за місяць проковтнуло сотні українських солдатів. Переконаний, що достеменну кількість загиблих ми поки що не дізнаємось. Для бандитів наразі є два шляхи відступу: через Красний Луч, Ровеньки і Свердловськ та через безліч разів обстріляний Червонопартизанськ (пункт Ізварино). На останній пункт терористи, судячи з усього, покладають менше надій, адже помітно, як перекидаються сили супротивника на Ровеньки, де, до речі, непогано себе показує наша авіація. Необхідно не допустити реваншу бандитів на лінії, що з’єднує Луганськ і Донецьк. Саме вдовж цієї траси наразі точаться бої, зокрема під Дебальцево і в Горлівці, де палає гордість цього міста завод «Стирол».

Ми підходимо до вирішальної стадії антитерористичної операції, успіх якої залежатиме від низки факторів. Із перебігу звільнень міст видно, що українська армія хоче остаточно зачинити шляхи відступу для бандитів. І тут вкрай важливий фактор людського і технічного ресурсу не тільки для атак супротивника, а й для закріплення вже зайнятих територій. Це той кут для щура, де він здійснюватиме свої найболючіші укуси, до яких ми всі маємо бути готові.