Протриматися. У містах, які залишили сепаратисти. Складно. Ще з грудня щойно приїжджаю - щоразу потужний удар граблями. У кожному місті.

І ніби повертається життя, ніби пройшов місяць, але досі окрім президентського оркестру, прапорів на будівлях, однієї формальної зустрічі з військовими, де відповідей на питання не було, нічого... Люди самі по собі.

Річ не в закликах до єдності, але упродовж місяця була ж можливість пояснити: who is Yanukovych, що таке Межигір'я, чому Майдан був легітимним, заради чого і що далі. Якщо люди перебували в інформаційній блокаді навіть не півроку, а роки, вони що мають самі здогадатися? Просто тому що "ДНР" повтікали. Бо нині ніби "бачите, ми не їмо дітей і не розпинаємо їх на хрестах" - уже привід для гордості і доказу, що "ДНР" - брехали, а ми молодці. Так, так "не їмо".

Є історії, коли ніби за "сепаратизм" затримували геть не тих. Це непоганий спосіб розібратися з незручними людьми. Так, з міліції позвільняли багатьох, але питання: а що тепер роблять ці люди? Де опиняться за місяць? Легко говорити "головне перемогти Путіна", а далі що? Цього разу ніби на вулицях тихо, є світло, електрика, люди не у відчаї, а працюється печально. Вони справді не звільнені, а просто залишені.

Зі сторінки журналіста Наталії Гуменюк