Я не прошу давати відповідь на ці запитання чи бурхливо їх обговорювати, доводячи клавіатуру до кипіння. Я прошу мовчки й розважливо подумати над цими запитаннями, які не зовсім вписуються у загальний дискурс.

1.Так усе-таки: на майбутнє нам потрібна професійна армія чи робочо-селянська? Професійна – це коли за великі гроші воюють ті, хто вміє це робити і завжди мав потяг до цієї справи. Робочо-селянська – це коли за копійки воюють учорашні водії-слюсарі-програмісти чи просто патріоти без навиків боротьби проти навчених кілерів із російського боку. Настав час визначатися, чим для нас є військова справа: професійним ремеслом свідомих солдатів - чи громадянським обов’язком кожного представника чоловічої статі, незалежно від його психологічної спроможності виконати цей обов’язок.

2.Так усе-таки: як усім нам ставитися до тих заяв, які лунають від наших героїв із зони АТО, що їх відверто здають, кидають голіруч у ворожі пастки, що генералітет про них не дбає, що вони й не думають здавати зброю після закінчення подій. Звинувачувати цих людей в істеричності, чи тихенько замовчувати їхнє волання з міркувань "щоб ворог не тішився", чи все списувати на їхню втому та психічне виснаження? Питання стоїть ширше: що робити з гігантським валом інформації, яка є негативною щодо українського війська чи такою, що підриває бойовий та патріотичний дух. Настав час етично визначатися: чи варто озвучувати правду, навіть якщо вона є колюча й незручна – чи все-таки піти стопами путінської пропаганди, згідно з якою про війну поширюється лише героїчна й позитивна інформація.

3.Так усе-таки: які є пропозиції щодо подальшої "українізації" Донбасу? Після всіх пережитих жахіть уже не можна буде сказати, що Донбас має право на свою глибоко радянську самобутність. Тепер, коли Україна втратила стількох своїх синів заради перебування Донбасу в її складі, не може бути й мови про "услышьте нас" і таке подібне. Якщо без пафосу: чи готові всі ми у найближчі роки тратити мільярди доларів на відбудову регіону, який ще довгі роки залишатиметься латентно проросійським і який ховався в бомбосховищах від (как они говорят) "украинской авиации"? Настав час тверезо визначатися: відвоювавши Донбас, чи зможемо ми зробити його європейсько-українським.

4.Так усе-таки: чи побачимо ми на лаві підсудних тих, хто давав наказ бити беззахисних студентів, хто стріляв у Майдан, хто вивіз свої трильйони з нашої країни, хто голосував за диктаторські закони, хто досі умудряється вигравати державні тендери? Виглядає, що ці питання уже стали неактуальними – мовляв, зараз не до того. Настав час визначитися: ми забуваємо цю сторінку історії як найчорнішу і безкарно її перегортаємо, вкотре переконавшись у власному благородстві? Чи, може, визнаємо повну безпорадність (незацікавленість) теперішніх владоможців, які не можуть (не хочуть) покарати тих, із ким вони пили чай ще декілька місяців тому.

5.Так усе-таки: коли ми ратифікуємо Угоду про Асоціацію з ЄС? Чи ми далі будемо проводити "консультації" з агресором із цього питання? Нагадую, Євромайдан вийшов не лише "проти Януковича", а за європейське майбутнє. І це не просто красивий слоган із чийогось передвиборчого білборду. За це люди постраждали. І вони не розуміють, чому Молдова і Грузія ратифікували свої угоди, а Україна, яка кров’ю оплатила свою європейську перспективу, досі телиться.

…Із кожним днем ось таких-от питань накопичується все більше. Не задавати їх простіше, бо очі не бачать – серце не болить. Але насправді ми забули про свою основну перевагу над путінятами. Вона полягає в тому, що ми – вільні люди. На відміну від Росії, ми маємо розкіш критикувати свою владу завжди і всюди, вимагати від неї правди, виносити на широке обговорення найнеприємніші теми. Це – прояв того, що наше суспільство здорове і вільне. Як тільки ми перестанемо задавати самим собі незручні запитання – ми уподібнимося нашому ворогові. Це якраз йому і треба.