Спостерігається цікава траєкторія. У міру успіхів українських силовиків у проведенні АТО в Росії дедалі частіше й усе голосніше пропонують ввести її миротворчий контингент до Донбасу.

Не менш цікаво й те, що як тільки загострилася ситуація на лінії фронту в Нагірному Карабаху, так у Москві одразу заговорили про можливість направлення своїх миротворців у регіон. Як повідомляє Deutsche Welle, про це під час відеомосту Єреван — Москва — Астана заявив завідувач відділу Інституту країн СНД Володимир Євсєєв.

•  І ще цікавіше, що Вірменія, повністю залежна від Росії як з економічного, так і з військового погляду категорично відмовляється від, здавалося б, украй необхідної їй допомоги. Логічно припустити, що якщо Єреван серйозно занепокоєний своєю безпекою, то наявність російських миротворців на лінії фронту з Азербайджаном істотно обмежить можливість широкомасштабного зіткнення двох армій.

Але ця логіка справедлива при тому, в ролі миротворчих сил виступають підрозділи армії дійсно нейтральної держави, а не тієї, що  прагне домінування й анексії.

Історія російської миротворчості не налаштовує на оптимістичний лад. Скрізь, де вони з’являлися й у них була певна свобода рук, сепаратистські конфлікти в кращому разі заморожувалися, в гіршому перебування російських миротворців рано чи пізно оберталося загостренням і вторгненням уже власне московських військ.

•  Зараз дещо призабули марш російських десантників на аеропорт Пріштіни. Це в самий розпал кризи довкола Югославії й Косова. Зауважимо, що російські десантники там були саме як миротворчий контингент і, взагалі кажучи, мали підкорятися його командуванню. За планами аеропорт мали зайняти англійський і французький контингенти, а також підрозділи низки інших країн. І ось у таких умовах російські десантники здійснюють несанкціонований марш, не повідомивши про це командування. Про що потім хвастовито заявляли.

Тоді в НАТО закрили на таке самоправство очі, але не забули. Там узагалі нічого не забувають. І тепер з великою підозрою ставляться до будь-яких дій Росії.

•  З Балкан перейдемо на ближчий до нас простір. Найбільш характерні приклади: Придністров’я та Південна Осетія.

Російська 14 армія, що перебуває з 1956 року на території Придністров’я, стала безпосереднім учасником конфлікту між придністровськими сепаратистами й Молдовою. При цьому офіційно дотримувалася нейтралітету. Про це на прес-конференції 26 червня 1992 року заявив її командувач генерал-лейтенант Олександр Лебедь. «...армія продовжуватиме зберігати нейтралітет, але якість цього нейтралітету зміниться. Це буде інший, якісно інший нейтралітет — збройний нейтралітет. Ми досить сильні для того, щоб дати відсіч кому завгодно. Єство цього збройного нейтралітету полягатиме в тому, що поки нас не чіпатимуть, і ми нікого не чіпатимемо». Лебедь відкрито заявив, що для досягнення миру, взаємодіятиме зі збройними формуваннями Придністров’я й що 14-та армія в разі агресії Республіки Молдови візьме участь у бойових діях. Зрозуміло, на чиєму боці.

•  Надалі 14-та армія була розформована, й на території Придністров’я розташовується Оперативна група російських військ (ОГРВ), хоча згідно з рішенням Стамбульської ради ОБСЄ 1999 року Росія зобов’язалася вивести зброю й весь особовий склад з території Придністров’я не пізніше 2001 року. Виводять досі й нікуди не квапляться. Причина одна — так звані російські миротворці гарантують існування й функціонування сепаратистського регіону під назвою Придністровська Молдавська Республіка (ПМР) тим самим, по-перше, перешкоджаючи реінтеграції Молдови і, по-друге, зберігаючи можливість збройного втручання в Україні й Молдові. У зв’язку з цим разом з успішним завершенням АТО в Донбасі перед Києвом і Кишиневом стоїть завдання будь-якими шляхами добитися виведення так званих миротворців з ОГРВ і тим самим ліквідувати гніздо сепаратизму поблизу Одеси.

•  Другим прикладом того, як російські миротворці стали приводом для війни, є Грузія. Нещодавно виповнилася шоста річниця Кавказької війни. Розміщений на лінії розділу Грузії й Південної Осетії російський військовий контингент не стільки займався роз’єднанням сторін, скільки створював прецеденти для загострення конфлікту. Більше того, напередодні запланованого вторгнення до Грузії так звані миротворці піддалися обстрілу, в чому досить голослівно звинуватили грузинську сторону. Далі був примус Тбілісі до миру під приводом захисту російських солдатів і офіцерів у Цхінвалі. При цьому вже без жодного дипломатичного прикриття російські війська здійснили демонстраційний наступ з боку Абхазії за участю кораблів Чорноморського флоту, на які був завантажений десант.

•  Повернімося до Нагірного Карабаху. Чому ж повністю прив’язаний до Москви Єреван усе ж виступив проти направлення в регіон російських миротворців. А Москві так цього хотілося, особливо після того, як прозахідний курс Грузії отримав юридичне й дипломатичне підтвердження підписанням Тбілісі Угоди про асоціацію з ЄС. Москві в квадраті захотілося направити війська на Південний Кавказ також і після того, як американський Конгрес ухвалив у двох читаннях законопроект про надання Грузії, Україні й Молдові статусу основного союзника США без вступу цих держав до Північноатлантичного альянсу. Справа навіть не в конкретних формах американської військової допомоги, зокрема Грузії, а у формальному юридичному акті, що закріплює міжнародно визнану участь США в справах трьох згаданих країн, зокрема й на Південному Кавказі. Протиставити цьому Москва, за великим рахунком, може лише спрямування своїх військ у регіон під виглядом миротворців.

Проте в Єревані чудово розуміють, чим подібна миротворчість загрожує йому в першу чергу.

► По-перше. Можлива наявність російських військ на лінії фронту практично віддає в руки Москви повний вплив на перебіг конфлікту довкола Нагірного Карабаху. Поки Вірменія Росії потрібна, але вітер в кремлівські вітрила може легко змінити свій напрямок. Тому відмовлятися від залишків своєї незалежності Вірменія не хоче. І їй треті країни на лінії фронту не потрібні.

► По-друге. Можна вести будь-які переговори з Азербайджаном і в будь-якому форматі. Як, наприклад, нещодавні в Сочі, але поки головними на них залишаються Баку і Єреван. Якщо московські війська з’являться в Нагірному Карабаху, de facto Москва стане не посередником, а повноправним учасником переговорів. Захищатиме вона настільки ж завзято свого сателіта Єреван чи пожертвує його якимись інтересами заради досягнення компромісу з Баку в енергетичних проблемах. Такої упевненості немає й бути не може. Росія й так має надто багато важелів тиску на Вірменію. Додавати до них ще один дуже небезпечний метод дії було б украй безрозсудно.

► По-третє. Не слід недооцінювати вплив вірменської діаспори в Європі й США на зовнішню й особливо на внутрішню політику Єревану. У країні вже давно серйозно стикаються дві протилежні тенденції. Підготовка влітку минулого року до підписання Вірменією Угоди про асоціацію з ЄС не була способом торгівлі з Росією, а визначалася внутрішнім розвитком країни. Цей процес перерваний, але звідси не випливає, що зникли прибічники прозахідного курсу. Без вірменської діаспори на Заході країні було б непереливки й жодної підтримки Росії не вистачить. Ось чому можливе розміщення російських миротворців на карабахському фронті могло буквально підірвати внутрішньополітичне становище й привести для правлячої верхівки в Єревані до непередбачуваних наслідків.

•  Так звані миротворчі зусилля Москви викликають дедалі більше неприйняття в довколишньому просторі. Приклад з так званим гуманітарним конвоєм до України, окремий випадок миротворчої операції, наочна ілюстрація того, що московські маневри й камуфляж шиті білими нитками.

З другого боку, факт фактичного відступу Кремля є свідченням того, що всі можливі прикриття вторгнення вичерпані. Як наслідок Путіну і його оточенню час серйозно подумати, як виходити зі становища, що склалося. Якщо реальної деескалації в Донбасі не станеться, то на саміті в Уельсі у вересні Москву можуть чекати вельми неприємні рішення Альянсу щодо України, Грузії та Молдови.

Схоже, що перефарбовані в миротворців російські війська найближчим часом займуться поверненням до своєї звичайної форми одягу. Не варто було навіть починати, передбачити такий результат було не надто складно.