Те, що напередодні Мінського саміту керівників країн Митного союзу, України та представників Євросоюзу Кремль зважився на авантюру з гуманітарним конвоєм, ще раз підтвердило висновок про те, що від зустрічі в Білорусі не варто очікувати ніяких конкретних результатів. Спостерігачі намагаються обговорювати порядок денний переговорів у білоруській столиці, шукати кордони компромісу – але це марна праця. Навіть якщо Володимир Путін і дасть будь-які обіцянки своїм співрозмовникам, він незабаром їх порушить.

Тоді навіщо збиратися в Мінську, яка користь від переговорів? Як мені здається, очевидна. Саме рішення провести зустріч у білоруській столиці говорить багато про що. Олександр Лукашенко донедавна не міг розраховувати на приїзд до Мінська високопоставлених представників Євросоюзу. Та й будь-який український президент приїжджав до Мінська без великого ентузіазму, хіба що з посередницькою місією.

Зараз Лукашенко сам у ролі посередника. І зрозуміло чому. Його, як і президента Казахстану Нурслултана Назарбаєва, категорично не влаштовує політика Володимира Путіна. Союзником Росії стає бути не тільки непристойно, але й невигідно. Якщо Путін підірве економічні можливості Росії – а він близький до цього, – то де ж у нього візьмуться гроші для оплати лояльності Лукашенка? І навіщо Назарбаєву, здатному маневрувати між Заходом і Сходом, втрачати можливості для маневру?

Авторитарні правителі Білорусі та Казахстану не хочуть розриву відносин із російським диктатором – але вони намагаються переконати його в необхідності просто спуститися на землю і зрозуміти, що він рубає сук, на якому сидить не сам, а разом із Лукашенком та Назарбаєвим. І в цьому прагненні допомогти Путіну знайти відчуття реальності мета Лукашенка і Назарбаєва парадоксальним чином збігається з цілями Європейського союзу та України.

Відразу скажу: нічого у них не вийде. Путін до нас не повернеться вже ніколи, йому затишно у світі власних ілюзій, навіть якщо ці фантазії приводять до кривавих наслідків для навколишнього світу і можуть призвести до краху його власної держави. Але відмова Путіна прислухатися до Лукашенка і Назарбаєва – закономірний етап на шляху практично неминучого демонтажу союзницьких відносин Росії з Білоруссю і Казахстаном. Більш того, ці відносини демонтують не союзники, а сама Росія. Вже історія з продуктовими санкціями, не узгодженими з Мінськом і Астаною, показала, що Кремлю плювати на «відсутність митних кордонів» та інші атрибути дружби і єдності. Тому що відсутність спільних кордонів – не те, що потрібно Путіну, як не потрібна йому була позаблокова і лояльна Україна Януковича. Ось Білорусь і Казахстан у складі Росії (або Євразійського союзу як держави) – це потрібно. І Україну туди ж, це ж «русский мир».

А оскільки у Лукашенка і Назарбаєва інші плани, вони рано чи пізно з Путіним розійдуться – або він з ними. Зустріч у Мінську – просто важливий етап на шляху до цього розлучення.