Про Росію пишуть дедалі більше. Ось написали, що її політична культура скочується до ХІХ століття — століття імперій і завоювань. І все-таки, ХІХ століття було століттям великих союзів. Адже навіть Наполеон не наважився вирушити на Москву без Пруссії й Австрійської імперії. І Російська імперія великому завойовнику протистояла не одна, а в союзі з Великобританією, знаючи, що в тилу Наполеона палає повстання в Іспанії. А от путінська Росія протиставила себе світу в гордій самоті, розповідаючи при цьому довірливим росіянам, що за нею маячать непереможні багнети армій Китаю, Індії і декого з латиноамериканських генералів, полковників та генерал-полковників. Ось там із цього посміюються... Яке вже тут ХІХ століття!

•  Утім, ні. Був в історії Росії в ХІХ столітті один такий імператор, правління якого багато в чому (але не в усьому) схоже на правління нинішнього російського президента. Я про Миколу I. В Україні його чудово знають у зв’язку з біографією і невтішними характеристиками Тараса Григоровича Шевченка. Втім, не такий уже він був і поганий, як писав про нього наш великий поет. Відбудував Росію. Не те щоб він отримав її в такому самому вигляді, якою Путіну дісталася Росія від Єльцина. Але до Миколи Росія продовжувала жити у XVIII столітті. Скажімо, доріг ще в Росії не було, і лише знайомі нам не з чуток дурні водилися на її теренах у надлишку. Не було в Росії і нормального законодавства. Закони-то були, але творився в цій справі повний безлад. Укази і закони від імені імператорів приймались подібно до мінливого жіночого настрою. При цьому діяло ще й церковне право у вигляді всіляких там Кормчих книг та Номоканонів, і доповнювали все це неподобство місцеві неписані звичаї, за якими судили у віддалених куточках імперії. Зрозуміло, що правив при всьому цьому не закон, а довгий рубль. Адже навіть за часів Русі було зведення законів, «Руська правда» — скаже хтось із вас. Не зовсім так. Адже паралельно діяло й церковне право, а потім до них додалися право магдебурзьке, волоське і багато ще яке... Відтоді й повелося. Так от Микола в цій справі навів повний лад. Зібрав усі закони — людські і Божі, з усієї імперії, погодив їх один з одним і видав багатотомне «Зведення законів Російської імперії». Не те щоб у результаті вийшла правова держава, але навіть якщо суддя і судив за хабар (а у всі часи не без цього), він був зобов’язаний послатися в рішенні на відповідну сторіночку з цього компендіуму. А для цього хоч кілька звивин, але доводилося в голові мати.

•  Відкривалися в імперії університети — Київський Святого Володимира, наприклад. Так, саме Володимира, а не Шевченка. Ви що, думали, що його на честь «Правого сектора» пофарбовано в чорний і червоний кольори? Ні, це на честь кольорів ордена, на честь хрестителя Русі. А якщо відкривались університети, множилась інтелігенція, якій у всі часи були властиві бродіння розуму і тяга до різного роду нових, переважно закордонних ідей. А ось це імператору Миколі не подобалося. Він їх вважав п’ятою колоною. Вся річ у тім, що Ідея у імператора була своя. І навіть не одна. По-перше, імператор дуже не любив загниваючу Європу. Все йому було там огидливе, а європейські правителі здавалися слабкими і безпорадними. І ще, у Європі дуже любили влаштовувати революції — задовго до наших власних. А Микола революцій не любив. Пам’ятаєте, звісно, як під час його коронації повстали декабристи. Насправді це був лише переворот, але відтоді в кожному європейському і вітчизняному революціонерові Микола бачив нового Павла Пестеля (а той, нагадаю, збирався вирізати під корінь усіх Романових). Потім ще 1830-го повстали поляки, та так, що довелось із ними серйозно повоювати. Тому, коли у Європі 1848 року знову запалахкотіло і трони вкотре захиталися, Микола взяв та і ввів обмежений контингент до Будапешта. Як СРСР 1956-го. Ставши рятівником європейських монархів, Микола повірив у свою месіанську роль світового поліцейського. Посада ця тоді була ще вакантною. Про те, що світовим поліцейським колись у майбутньому стануть США, здогадувались тоді виключно у Вашингтоні і старанно до цього готувалися.

•  Але мислив себе месією Микола не лише тому. Європа у нього на очах слабшала, раз у раз до влади там рвалися якісь безрідні людиська — купці та городяни... Поширювались різні безбожні ідеї, дозволяли не церковні, а цивільні шлюби... Чим не картина падіння моралі! Натомість на Сході Європи, як стовп, що підпирає небесну твердь, височіла Російська імперія у всій своїй удаваній пишноті. І подумалось Миколі, що це неспроста. Що Бог поклав на Росію особливу роль, особливу місію. Що у Росії свій шлях до величі. А міністр освіти Сергій Семенович Уваров візьми та й підіграй таким духовним пошукам імператора... І що — не помилився. Отримав за це графський титул. Так от, майбутній граф Сергій Уваров вигадав «Русский мир» — особливу спільноту людей, які в його уявленні розмовляють однією мовою (зрозуміло, що ні про особливу українську або малоруську, і навіть про білоруську мови годі було й думати), мають одні звичаї, моляться одному Богові і кланяються одному імператору. Втім, ні — Імператору... З великої літери. Більш того, вивів Сергій Семенович унікальну формулу: Православ’я, Самодержавство, Народність. Три кити, на яких, видно, і плаває у світовому океані цей самий «Русский мир» — така собі вертикаль влади ХІХ століття. І багато-багато освічених, тих, хто закінчив найкращі університети, людей взялися цю ідею історично обґрунтовувати. Та що ж таке, скажете ви. Та як же можна таку дурість обґрунтувати! Можна, прекрасно можна. Адже яку дурість ми не здійснювали б у нашому сьогоденні, обов’язково знайдеться хто-небудь у минулому, хто подібну дурість уже зробив, і навіть її записав. А якщо й ні, то завжди знайдуться люди, які навіть не за графський титул, а за невеликі гроші трошки це минуле підправлять. Знайшлися навіть такі пронири, які для потреб імператора Миколи із сирих і вкритих мохом куточків витягли на світ божий ідею «Москви — Третього Риму», про яку з часів Івана Грозного вже й забули.

•  А, якщо він — це Рим, то за межами цього Риму лежать виключно землі варварів, а місія Росії — пояснити цим варварам, як їм правильно жити. Якщо Рим — це Москва, значить не якийсь там Папа (а на той час у Папи ще була своя, порівняно більша держава в самому центрі чобота, і навіть декілька своїх дивізій), а саме імператор Росії Микола є главою християнського світу. І понеслась душа до Раю... Вірніше, до Єрусалима. Спершу Микола оголосив, що до відомства його, Миколи, «Русского мира» належить усе православне населення Османської імперії. Це ще задовго до сучасної Туреччини, коли столиця була в Стамбулі/Константинополі, правив не Ердоган, а султан, і всі Балкани, Сирія, Ліван, Палестина, Ірак (Ізраїль тоді євреям ще навіть не снився) і навіть велика частина Саудівської Аравії належали туркам. Османська імперія тоді була в глибокій економічній і політичній кризі, і великі держави — Росія, Австрія, Великобританія, Франція і Пруссія — Лондонським трактатом 1840 року (не плутати з Будапештським меморандумом 1994 року) зобов’язалися наглядати за її управлінням і гарантувати її територіальну цілісність. Так от, натхненний ідеєю «Третього Риму» Микола оголосив у розмові з британським послом Сеймуром Османську імперію «хворою людиною Європи», неповноцінною державою, більшою частиною якої, де жило православне населення, повинен управляти він, Микола. І крапка. І, що найголовніше, святими місцями в Єрусалимі має розпоряджатися виключно православне духівництво. Загалом з усіма цими своїми пропозиціями про федералізацію «Османської імперії» Микола відправив до Стамбула князя Олександра Меншикова (правнука фаворита Петра). Коли ж султан лише частково задовольнив вимоги імператора, російські війська увійшли до двох придунайських османських автономій — Молдавії і Валахії... А далі ви знаєте. Далі була війна спочатку з Османською імперією, потім втрутилися європейські держави, ввели економічні санкції, обвалили рубль (та так, що остаточно відновити фінансову систему змогли тільки років через 30), був великий десант, оборона Севастополя, смерть Миколи і ганебна капітуляція Російської імперії. Все. Кінець «Русского мира» Версія 1.0».